Зиморович образно описує вкорінення німців у Львові і Галичині: «Спочатку німці були у Львові найманцями, готовими дати відсіч кожній ворожій силі; згодом поволі, вражені гачкуватими стрілами руських амазонок, так розм’якшили войовничі душі у бездіяльності, що перейшли від відзнак Марса до табору Венери, почавши від рядових. Оскільки начальники не забороняли цього, захоплені загальним порушенням, самі за ними пішли. Бо ж головним звичаєм у руських дівчат, під небом чи під дахом, було у святкові дні забавлятися танцями, тобто різні підскоки, групки, кола створювати спритним рухом рук і сплетінням ніг під музику, в той час як заручники вільного часу дивилися на них із подивом поглядами коханців, легко ставали подружжям і поспіхом переходили від подружньої присяги до військової. Де-де, а у Львові найбільше було розповсюджене прислів’я: «Багато хліба і жінок зловили німці на гачок»... Захоплені віншуванням Церери та Венери, забувши взагалі про рідний край, німці піднесли Львів вище від батьківщини та вважали себе його громадянами з іншого роду. Що й для Казимира було приємною справою, бо ж він думав, що їх замисли через укладені подружні зв’язки більше будуть прив’язаними до цього краю, для чого оголосив їх першими громадянами своєї нової осади, звільненими від військової повинності, і доручив німцям самим урядування над іншими місцевими жителями та опіку над містом. І щоб підтримати їх сподівання і довести прихильність, обдарував ґрунтами довкола мурів. Заохочені цим, наші предки, що недавно боронили чужу Спарту, а тепер Львів уже як свій власний, не переставали чимраз більше його покращувати, аж поки він не став столичним містом... Отак німці до Бога прийшли, організувавши громадян перш ніж стати під хоругви, після чого були внесені до міського списку і ще більшими зусиллями почали завойовувати прихильність неба. Їх старанням і коштами збудовано для міста кілька костелів, переведено здалека чернечі згромадження, перенесено митрополичий престол з Галича; допіру на той час на Русі побачили Муз і гостинно прийняли, насіння слова Божого розсіяно по цілій Русі...»
Цікаво, що колись Львів був майже німецьким містом: у середмісті на початку XV століття чисельність німців, які прийняли міське право Львова, складала 70% від усіх мешканців, утім наприкінці століття цей відсоток значно зменшився.
Від німецької до польської
Львів ще від часів українських королів і князів став містом багатонаціональним, що було наслідком насамперед його геополітичного розташування і ключової ролі у міжнародній торгівлі. У певні історичні періоди певні народи ставали провідними у житті міста. Прикметно, що період польського панування у Львові, який почався від середини XIV століття, знаменувався засиллям не поляків, а німців у всіх сферах міського життя. В цьому немає нічого дивного, якщо згадати, що політику домінування німців у Руському королівстві ініціював польський король Казимир III. За Зиморовичем, поляки певний час навіть зазнавали утисків від німців: «У ті часи німці посідали у Львові чільне місце, розподіляючи всі міські посади лише між своїми родичами, виключивши з ради поляків; але постійним було перемішування тих двох народів між собою, як також і поєднання через спільні громадські обов'язки, так що і полякам відкрилася дорога і підхід до міської ради. Бо ж багато уже років двомовне місто обома мовами, слов’янською і німецькою, залагоджувало свої розмови та торгівлю. Щоденні справи (акти) записували частково латиною, частково німецькою, промовці гомоніли двома мовами, саме місто було двоіменним — називалося то Львів, то Лембурґ. Нарешті, коли німці прислухалися до голосіння сарматських жінок, з якими одружувалися, то й полякам полегшили перший крок до влади. Призначені на вищі посади, легко потягнули за собою родичів, а в короткий час меншу кількість німців поглинули, як широке море поглинає ріки, що в нього впадають, або ж перетягнули їх на свої звичаї, обряди й одяг. Відтоді, коли поляки та німці, кермо влади тримаючи спільною рукою, керували міською громадою, посилювалася турбота обох народів про примножування і прикрашування міста, бо всі майже жертвували громаді щось виняткове».