Дідусь на мить зупинися, витер піт із чола, з посмішкою подивився на офіцерів і приязно відповів:
— Так, мої панове, працюю тут давно, але лише у час, вільний від роботи президента австрійського парламенту.
Офіцери-невігласи були ошелешені: у робітникові вони не впізнали самого Францішка Смольку, діяча, який мав чи не найбільший авторитет серед усіх політиків Австро-Угорщини XIX століття. Його президентство сучасники назвали «золотим віком австрійського парламентаризму». Він володів такою харизмою, що ставив свої умови навіть найяснішому цісареві: коли Франц Йосиф І нагородив Смольку найвищим титулом імперії — таємного радника, той прийняв титул з умовою, що ніколи не вдягатиме позолоченого мундира.
Францішек (Франц) Смолька народився 5 листопада 1810 року в Калуші у родині австрійського офіцера, що прибув до Львова з Сілезії. Батько хлопця — Вінцент Шмольке — був німцем, мати — Анна Неметі — угоркою, але важко відшукати в історії Польщі етнічного поляка, що дорівнявся б польським патріотизмом до Смольки. Францішек закінчив правничі студії у Львові, отримав роботу у фінансовому управлінні. Разом зі своїми товаришами брав участь у польському підпільному русі, вступив до таємної організації «Друзі народу», кинув державну службу і став приватним адвокатом, віддаючи майже усі свої заробки на справу польських патріотів.
1837 року Смолька став керівником змовницької організації у Львові, відтоді його багато разів арештовували, він просидів три роки в ув’язненні у вузенький келії кармелітського монастиря і врешті 21 січня 1845 року разом із дванадцятьма своїми товаришами був засуджений до страти через повішення. Утім, одночасно з вироком було видано монаршу амністію, і Смольку випустили на волю, відібравши ступінь доктора і заборонивши займатися адвокатською діяльністю.
Людина залізної волі, великого розуму, непорушних переконань і високих моральних засад Смолька викликав захоплення навіть у найзатятіших опонентів. Він робить карколомну політичну кар’єру і під час революції 1848 року стає президентом австрійського парламенту. Поразка «весни народів» ледь не зламала Смольку, і він повернувся до адвокатської діяльності. Проте у 60-70-х роках знову з головою кинувся у політику, плекаючи ідею федералізації Австро-Угорщини, де би знайшлося місце і для Галичини як суб’єкта федерації. Після чергової політичної невдачі Смолька впав у депресію, до цього додалися ще й провали бізнесових проектів і великі борги. Заради порятунку свого чесного імені Смолька вирішує накласти на себе руки, перерізавши горло лезом бритви.
Лікарі його врятували, а завдяки матеріальній допомозі відомого мецената, графа Володимира Дідушицького і продажу всіх своїх маєтків (Моршин, Корчин і Крушельниця) він зміг розплатитися з боргами. Доля ще неодноразово дарувала Смольці щасливі миті: він повернувся до керівництва австрійським парламентом, був оточений великою повагою усіх без винятку політичних сил держави і незмінною прихильністю цісаря. 1893 року у віці 83 років Смолька залишив керівництво парламентом, який після цього, на думку багатьох політиків, перетворився на суцільний балаган. Цісар нагородив Смольку кріслом у Палаті Вельмож, але той відмовився від цієї честі.
У Львові Францішек Смолька залишив про себе пам’ять на віки спорудженням Кургану Люблінської Унії на Високому Замку, оглядового майданчика над містом, звідки відкривається чудовий краєвид на столицю Галичини. Ідея спорудити штучну гору народилася у нього з нагоди святкування 300-ліття Люблінської унії — державного союзу Польщі і Литви, укладеного 1569 року. Після розділу її земель наприкінці XVIII століття Польща перебувала під владою іноземних держав, і тому відродження Речі Посполитої Смолька вважав утіленням так званої «ягеллонської ідеї», яку проповідував історик Кароль Шайноха. На думку політика, Польща мала відродитися як федерація трьох народів — поляків, литовців і українців, тому на пам’ятному камені, встановленому під майбутньою горою, зробили напис: «Вільні з вільними, рівні з рівними — Польща, Литва і Русь, об’єднані Люблінською Унією 1569 року». Напис дещо хибив історичною неточністю, бо тоді об’єдналися лише Польща і Литва, про українців не було й мови, але така нагода надавалася їм тепер, у другій половині XIX століття. Наскільки була реальною ця ідея-фікс, можна сперечатися, але не можна не дивуватися демократизму, лібералізму і толерантності Австро-Угорської монархії, яка дозволяла полякам такі антидержавницькі ремінісценції, а навіть більше того: спорудження у Львові обеліску заколотникам проти влади цісаря, страченим 1847 року у Львові, — Вісьньовському і Капусцінському, а також пам’ятників діячам польського національного руху за відновлення Речі Посполитої — Кілінському і Словацькому. Про майбутній пагорб на Високому Замку Смолька писав: «Такий пам’ятник відповідає стародавній слов’янській традиції. Піраміди фараонів упадуть, а наш пагорб стоятиме вічно, нагадуючи майбутнім поколінням почесну засаду братньої любові: вільні з вільними, рівні з рівними».
На першу толоку з нагоди закладення пагорба прийшли тисячі людей з усієї Галичини. Ентузіазм був величезний: коли для цієї мети забракло тачок, землю носили в шапках, хустках і навіть у долонях. В основу пагорба заклали капсулу зі звітом про підготовку урочистостей, монети і книжки, землю з могил видатних польських літераторів: Міцкевича, Словацького, Нємцевича, Островського, генерала Князевича, а також зі Соловіївки на Київщині, де було вбито польських повстанців 1863 року.

На спорудження пагорба Люблінської унії Смолька витратив величезну суму — 80 тисяч гульденів своєї високої державної пенсії. Проте патріотичний ентузіазм поляків призвів до непередбачуваних наслідків. Було майже остаточно зруйновано залишки старовинного замку, і якби не втручання австрійських чиновників, то до нас не дійшов би навіть той фрагмент оборонної стіни, який стоїть нині. Окрім патріотичних поривань, серед львівських поляків ходили легенди про величезні скарби, заховані у підвалах замку. Навіть сам Смолька свято вірив у те, що обов’язково знайде тут скарб, який хоча би частково покриє витрати на спорудження кургану.
Жадоба шукачів скарбів ущент знищила замкові руїни, нікому й на думку не спало залишити для нащадків хоча би опис чи план стародавньої фортеці. Скарбів так і не знайшли, натомість знищили безліч археологічних пам’яток. Новітні вандали трощили глиняний посуд часів короля Данила і князя Лева, шукаючи всередині золото, нищили стародавню зброю. Багато знахідок лишилися навіки закопаними всередині горба, багато розтягнули робітники на забавки для дітей.
Цю гору насипали півстоліття, неодноразово вона обвалювалась, як-от під час сильної зливи 1906 року. Смолька помер у день свого народження 5 листопада 1899 року, а за декілька років зі значною допомогою львівського магістрату його справу було завершено. Гора Люблінської унії підняла найвищу точку Львова ще метрів на двадцять — до висоти 413 метрів над рівнем моря. За останні десятиліття було упорядковано гору, прокладено кам’яні сходи, облаштовано прогулянкові асфальтові доріжки. Нова реставрація оглядового майданчика розпочалася влітку 2010 року.
Життя Францішка Смольки є найвищим зразком польського «кресового патріотизму». 1885 року, ще за життя політика, магістрат назвав його ім’ям площу, де мешкав Смолька (тепер це площа генерала Григоренка). 1913 року тут встановили йому пам’ятник, який простояв до повоєнних часів. У кінці 40-х років радянська влада запропонувала полякам забрати пам’ятник собі, але польська комуністична влада, вочевидь вважаючи Смольку діячем регіонального масштабу, тим більше в регіоні, який вже не належав Польщі, відмовилася від пропозиції, відтак цей гарний монумент різця відомого львівського скульптора Тадеуша Блотніцького просто знищили. Нині у Польщі ім’ям Францішка Смольки названі вулиці у Варшаві, Перемишлі, Битомі, Ілаві і площа в центрі Бєльсько-Бялої.