Увечері вигладжував камінцем горіхового птаха .

Коли тешеш сокирою , то бачиш ніби впритул .

А коли вже завершуєш камінцем — вигладжуєш лінію , контур .

Лінія тікає , ховається між горбів грудей , біжить поза талію , знов ховається .

Вигладжуючи камінцем , ти ніби наздоганяєш її .

Коли птах заблищав — значить , витончилась лінія , стала невловніша .

Мені здається , я знаю лінію краще за Енгра — бо відчуваю її , як світло , як абсолют .

Знаю її видиму , а коли ховається — і там пальці її наздоганяють .

Рисунок теж є ніби найтоншою скульптурою , розплесканим рельєфом .

Але кругла скульптура володіє навіть витонченішою лінією , ніж перо Рембрандта .

Вона невловна і неперервна .

Боже , я тримаю в руках саму ідею Лінії .

Сокира витісує об’єм , а камінець виводить лінію .

Лінія ущільнює , утоптує твір .

Дає характер .

Вона завершує .

Малюється не пензлем , не олівцем і не квачем — рукою .

Рука хапає лінію навпомацки , навздогін .
Дом’є колись сказав : « Людина — це жест » .

Жест .

Навперейми ...

У нестерпну спеку лінія у скульптурі ясна , повна .

Ховаючись від спеки за вікном , лежу на ліжку і дивлюсь на горіхового птаха .

У лінії його торса єдина жадана прохолода .

Таку ж тонку тінь дає запах горіхового птаха .

Це свіжі , ще не видані в жодному світі , мої торси .

Кожен посічений тисячами й тисячами ударів простою сокирою .

Нею рубаю і дрова .

Чим ширша , важча сокира — тим точніший удар .

Особливо надвечір , після заходу сонця — вона вже рубає сама і в темряві — рука її лише стримує .

Вранці прокидаєшся — аж перед тобою світиться , пахне свіжий жіночий торс .

Звідки ти ? з якого неба ?

Почалося з верби , зламаної нічною бурею над річкою Турянкою на Підгір’ї , тіло легке й біле .

Саме вона стала тим найдавнішим Світовим деревом понад безмежною водою .

Вже потім були дуб , сосна , граб , морва , горіх .

Глід має залізне світло-вохряне тіло , обкидане родимими плямами з ніг до голови — хтось зрубав , і я вночі притяг його ще живого .

Пізніше , вже цього літа , був абрикосовий гай над Хаджибейським лиманом .

Солоні суховії обчурхали стовбури до кістки .

Між ними попротоптували у камені стежки сотні чорних і сірих кіз , у них ратиці крем’яні і гострі , як роги .

Видко , давні , дуже давні шляхи .

Якось Еймі в Лемонті , знову щоб ужалити мене в саме серце , похвалилася мені , що добре знайома з дивним ученим , котрому вдалося реконструювати бізонячі стежки їхніх тисячолітніх переходів у Лемонті — самому серці Пенсильванії , де вже починалися гори .

А коли він уклав мапу тих , майже невидимих людському окові прадавніх бізонячих переходів , то майже точно та мапа наклалася на мережу вже теперішніх людських шляхів .

Я дуже пильно якось приглядався до зеленого моря піді мною з місцевого літачка над Лемонтом .

Я тоді повірив їй , а чому ні ?

Хіба я не бачив ?

Ті бізони саме заходили під землю — якраз у підніжжі коло мого дому починалася гора Нітані — нараз вона розверзлася і впустила їх усіх , а тоді зійшлася над ними навіки .

Кого бачили ті чорно-сірі кози на тих стежках з давньої Ольвії понад Хаджибеєм ?

Тоді була страшна спека , я пов’язав голову білою сорочкою і забрів далеко-далеко в лиман .

Там ногою намацав ямку в глиняному дні і піймав у ній руками один за одним двадцять два бички .

Кожного виносив , притиснувши до грудей , і кидав у калюжку на березі з такою ж теплою підсоленою водою .

То були темні , муарові на піску , майже голі змії з розчепіреними крильми .

Найпізніші в тому часі були два жіночі торси з дуже твердого біло-рожевого дерева , теж над водою .

Справжній мамутовий бивень !

І ніхто не знав його імені .

У нього темне , дуже темне й цупке овальне листя .

Кого не спитаю , ніхто не знає , звідки воно .

Лише одна чорнява жіночка довго дивилася на мене , довго думала , аж згадала : жостір !

Дивне ім’я .

Від доторку його тіло бриніло і спалахувало .

Може , колись отак виглядав пароський мармур ?

Може , менада у Скопаса називалася зовсім інакше і щось тримала високо в руках — якусь чашу з вином ?

Але відбилися руки по лікті , і ноги до колін , і стесане часом лице дивиться в небо — і лишилося єдине : торс .

А танець не спинився й на мить .