З відходом Михайлини обірвалась природна « сполучна ланка » , якою доля з’єднувала світ отого « домашнього » , тобто неідеологічного , Павла Тичини зі світом Василя Стуса .

Відтепер ця ланка назавжди стане дослідницько-віртуальною .

Епоха шістдесятництва стала для Михайлини Коцюбинської Божим благословенням .

З нею були пов’язані чи не найбільші розкоші її душі .

Звичайно ж , душевні муки і страждання також .

Але як би інакше ми знали про наявність світла , якби не падала тінь ?

Для молодої Михайлини шістдесятники були її родиною і її всесвітом .

Це джерело її наснаги , якір її стійкости , вісь її духовного зростання .

Вона залишилася вірною тому давньому лицарству духу , і що більше відходили у вічність її побратими , то стійкіше й надійніше тримала вона невидимий прапор дисидентського Опору .

У російських дисидентів символом мужности була спроможність « вийти на площу » й публічно заявити свій протест .

В історії українського дисидентства таким знаковим символом виявилася спроможність « демонстративно встати » , коли лунає заклик заманіфестувати свій протест проти дій влади .

У той знаменний день 4 вересня 1965 року в тому знаменному київському кінотеатрі « Україна » на заклик Івана Дзюби Михайлина Коцюбинська разом з іншими сміливо встала – і з тих пір залишилася серед українців символом прямостояння .

Серед усіх своїх колег-шістдесятників Михайлина була чи не найменш ідеологічною .

Вона була людиною принципів , а не безхребетного « тверезого глузду » ; людиною слова , а не доктрини .

І хоч яким дивним це може видатись багатьом партійним функціонерам , саме це й посилювало здатність Михайлини стояти прямо .

Бо їй не треба було « хитатися разом з лінією партії » , не треба було йти на компроміси задля політичних домовленостей чи захисту позірної « чести партійного мундира » .

Саме тому ви не побачите її прізвища у жодному спискові ідеологічних рухів чи угруповань .

Проте вона навіки вписала своє ім’я у список лицарів чести .

Оця неідеологічність Михайлини Коцюбинської творила ще один важливий ефект : її готовність стати на захист українства загалом і скривдженої людини зокрема була дуже органічною і природною .

Це робило її патріотом без націоналістичної вузькости і демократом без догматизму деяких правозахисників .
Михайлина довірила гронові своїх друзів чи не найдорожче , що в неї було : її славне родинне ім’я , гідним якого вона завжди хотіла бути .

Довірила , будучи певною , що вони це ім’я не спаплюжать і його не розтопчуть .

І воно справді стало окрасою й гордістю шістдесятництва .

Воно легітимізувало дисидентський рух в очах народу , бо якщо вже до нього долучилися такі постаті , як племінниця самого Михайла Коцюбинського , то цей рух є морально й національно виправданим .

Це якоюсь мірою компенсувало травму , яку понесло українство з більшовицькими захопленнями сина письменника – Юрія .

Для 25-26 - річного парубка , яким я був у час нашого знайомства , дружба з Михайлиною Хомівною була особливо почесною .

З тих перших днів нашого спілкування мені запам’ятався її іскрометний гумор – я довіку пам’ятатиму її характерний сміх , який видавав , як щиро вона насолоджувалася жартом .

Пригадую , уже згодом , коли я відбував свій термін у таборі № 36 у Кучино Пермської області , я отримав від Михасі листівку з жартівливим описом того , як Київ готується до святкування свого 1500-ліття .

Одну іронічну фразу я пам’ятаю й досі : « Київ помив шию під велике декольте » .

Але доля змушувала її бути й сумною , і такою вона була , наприклад , тоді , коли в якийсь із перших днів нашого знайомства сіла за своє фортеп’яно й заспівала мені лемківську пісню « Цвинтарі » .

Ця пісня була якимось чином пов’язана з Миколою Горбалем , на той час уже політв’язнем , і Михайлина тепло , хоч і з болем розлуки , розповідала мені про нього .

Навесні 1977 року Михайлина Хомівна дала мені як дисидентові важливий життєвий урок .

Мені , наймолодшому членові Української Гельсінкської Групи , хотілося залучити до опозиційного руху якомога більше людей , і в якийсь момент я знехтував людським правом « не кидатися на амбразуру » .

Уже не пригадую , яку конкретно кривду я вчинив одній нашій спільній знайомій ( здається , я настирливо домагався від неї , щоб вона підписалася під якоюсь колективною відозвою ) , але пам’ятаю , що від моїх необережних дій наша знайома могла дуже сильно постраждати .

Отож Михайлина довідалася про це й дала мені доброго прочухана .

Я ніколи до того не бачив Михайлину Хомівну такою грізною .

І саме тоді вона сказала фразу , яку я запам’ятав на все життя : « Мирославе , треба любити не загалом усе людство , а конкретних людей » .

Як це близько до « Люби ближнього свого » !

І ще один спогад .

У березні 1978 року Михайлину Хомівну викликали на мій суд у якості свідка .

Прокурор Антоненко довго описував результати обшуку помешкання Михайлини Хомівни , коли у сховку було знайдено текст « Декларації Української Гельсінкської Групи » .

Особливо він смакував , описуючи сам сховок : « Старі антресолі , де серед пороху були звалені старі чоботи й черевики , в яких і знайшли аркуш із “ Декларацією ” » ( цитую , ясна річ , з пам’яті ) .
Михайлині як господині дому слухати таке було нелегко – вона вся напружилась і почервоніла .

Отож прокурор очікував , що свідок знітиться , розгубиться і почне виправдовуватися , а тому з усмішкою поставив своє знущальне запитання : « Якщо Ви вважаєте , що в діяльності Групи немає нічого антирадянського , то чому ж тоді Ви сховали цю “ Декларацію ” так далеко ?! » .

І тут Михайлина з видимою насолодою « дала здачу » .

Вона випросталася і твердо промовила : « Так , я дуже шкодую , що сховала цей документ так далеко .

Мені слід було повісити його в рамочці на найвиднішому місці моєї кімнати ! »

Прокурор аж позеленів від люті , але можете уявити собі , з якою вдячністю слухав ці слова я , тодішній підсудний !

Я згадую лише мізерну часточку того добра , що його Михайлина щедро засівала довкола себе .

Адже в її кредо було записано не лише « стояти прямо » , а й « жити людяно » ( Василь Стус сказав би : « Жити так , щоб голуби сідали на плечі » ) ; скласти свій « моральний іспит , якийсь екзистенційний тест , ... щоб утвердитись як людина » .

Той факт , що так багато людей , поряд із печаллю втрати , відчувають у душі велику вдячність до Михайлини , і є найкращим свідченням перед Богом , що свій тест вона здала з відзнакою .

Загалом у Михайлини Коцюбинської , людини православної духовної основи , справжньою і незраджуваною релігією їх життя були тверді етичні принципи .

Її не можна було назвати воцерковленою , але силою свого морального почуття вона могла б позмагатися з багатьма традиційними християнами .

І своєю вірністю принципам вона мимоволі нагадувала тим слугам Церкви , для яких пріоритетом є політика , а головним завданням – міжконфесійна боротьба , що відомі етичні принципи походять від християнства і що священики мали би бути природними їх носіями .

Пригадую розповідь Михайлини про випадок , що стався 19 листопада 1989 року при перепохованні Василя Стуса , Олекси Тихого і Юрія Литвина на Байковому цвинтарі у Києві .

Ще йдучи у процесії , вона переконано доводила своїй давній приятельці , монахині УПЦ з Чернігова , що тільки-но відроджені національні Церкви – УАПЦ й УГКЦ – не мають імперського характеру , а тому ближчі до української духовності .

А через кільканадцять хвилин біля викопаних могил розгорілася прикра суперечка між православним і греко-католицьким священиками .

Монахиня глянула на Михайлину й сказала : « То Ти хочеш мене переконати , що в них вища духовність ?! »

Почуття Михайлини в цей момент зрозумілі .

Вони нагадують мені фразу , яку сказав Євген Сверстюк в одному давньому радіоінтерв’ю : « Нам потрібні не добрі православні священики чи добрі греко-католицькі священики .

Нам потрібні добрі священики » .

Отож уявіть собі , яке творче піднесення огорнуло Михайлину й нас усіх довкола неї , коли ректор Українського католицького університету о . Борис Ґудзяк від імені усієї університетської спільноти запросив її як почесного гостя для виголошення напутнього слова до наших випускників .

Хвилювалася Михайлина , оскільки промовляти їй довелося в незвичному для неї релігійному контексті .

Хвилювалися й ми в УКУ , оскільки прийняти її хотіли якнайкраще .

Проте і слово Михайлини , і загалом зустріч із нею перевершили наші найсміливіші сподівання . 19 червня 2004 року в принишклу від враження велику каплицю УКУ полинули життям її виношені й добротно огранені слова :

... Справді , вся надія на духовну стійкість людини , на її здатність самовідроджуватися , поставати , як Фенікс з попелу .

... Найважливіше – внутрішня духовна визначеність , Бог у душі .

Це питомий душевний стан , підставовий духовний « механізм » розбудови людини в людині .

... Отже , « випростувать себе » ...

Ефективнішого кредо я не знаю .

Цю промову на випускних урочистостях УКУ , яку сама авторка назвала « Моральний імператив і виклики часу » , ми згодом видали окремою брошуркою .
Михайлина відразу полюбила її , тішилася нею й радо роздавала своїм друзям і колегам .

Дивитися , як недуга поступово відбирає нам Михасю , було особливо сумно .

Вона найбільше скаржилася на те , що болі відбирають їй спроможність думати , а руці – рухатись і тримати книжку чи ручку .

Але працювала вона до останніх днів .

Під час наших епізодичних телефонних розмов , звичайно ж , зринала думка , що наближається той час , коли ці розмови обірвуться .

Але , як завжди , коли настала пора тієї останньої розмови , майбутнє , здавалось , іще попереду ...

Сьогодні , коли душа Михайлини уже у засвітах , якось особливо відчуваєш її посланість .

Поява таких людей не випадкова .

Вони даються нам для того , щоб ми пам’ятали : людина таки може ходити по неспокійних водах громадянського життя і при цьому не тонути .

Та що там казати : навіть не замочити своїх підошов !