Поляки потихеньку виповзали зі своїх родинних нірок після Різдва , вулиця оживала , залита сонцем .
Прага подобалася Роману .
Насамперед звертала на себе увагу приємна оку забудова , де було всього достатньо і всього в міру .
Сучасні будинки і старенькі кам’яниці кінця вже позаминулого століття , будиночки міжвоєнного періоду й житлові блоки епохи комуністичної Польщі стояли тут поруч , часом навіть продовжували один одного , прилаштувавшись уздовж тротуарів стіна до стіни , і вулиці виглядали дивно , хоча й красиво .
Роман любив таке ось розмаїття і , крім того , після відвідання кількох міст української Галичини мав слабкість до брукованих вуличок .
Тому , крокуючи тепер вулицею , відчував підошвами нерівності бруку , і від цього почувався спокійно й легко , попри все те , що відбувалося зараз у голові .
Навпроти будинку , до якого їх з Оленою вчора привела доля , височів колоритний орієнтир – готичні ворота .
Уранці вони нагадали Романові вхід до Личаківського цвинтаря у Львові .
Він аж спантеличено розмірковував , наближаючись до брами через дорогу , чи це можливо , що вони півроку житимуть із видом на місто мерців ?
Але , підійшовши ближче , Роман якийсь час стояв під вивіскою і розбирав написане польською , аж поки не зрозумів у назві слова « фабрика » і « водка » .
Після цього йому стало набагато спокійніше .
У напівтемряві під’їзду , на сходовій клітці третього поверху , він побачив білий прямокутничок паперу , прикріплений до поштової скрині біля дверей їхньої квартири .
Він вихопив папірець і , наблизивши до очей , прочитав : « Завтра о 18 : 00 я чекатиму тебе під під’їздом » .
Підпису не було , але й так ясно , хто сюди навідався , поки він виходив за продуктами в місто .
Олена й надалі плюскотіла водою у ванній .
Вона могла лежати там годинами , то нерухомо , то розгойдуючись від бортика до бортика , недарма ж за гороскопом була Рибами .
Роман пройшов до кухні , розклав усе куплене на полиці в холодильнику і шафці , дістав пляшку вина , відкоркував її , налив два бокали й поставив перед собою .
Дістав із кишені записку , ще раз перечитав і викинув до смітника .
Відігнавши смутні думки , увійшов до ванної , де під прозорою ковдрою води причаїлася , зачувши його кроки , Оленка .
– Агов , мала , це я .
– Привіт , Ромку , повернувся ? – Оленка знову почала плавно рухати ногою , розганяючи мильну піну , і , відкинувши руки на бортики , розслаблено сповзла вглиб ванни . – Що смачного маєш ? – запитала в Романа .
– Та поки лише холодне вино , – відповів той , ловлячи одну з рук і обережно подаючи бокал .
Пальці Олени стиснули тендітну скляну ніжку , а потім одним зграбним рухом просунули її між середнім і вказівним , тримаючи тепер фужер долонею знизу . – Зараз щось готуватиму , якраз поки вийдеш , буде обід .
– Добре , коханий .
То що , за наше щастя в Празі ?! – проголосила тост дівчина .
– Так-так , за нього , – мугикнув Роман , і в маленькій кімнатці між хмаринок пари пролунав дзенькіт двох келихів .
– Я завтра ввечері маю зустріч із хазяїном квартири , певно , про роботу хоче поговорити , – трохи згодом повідомив він .
– Що ж , гаразд , – Олена ковтнула вина і , погоджуючись , хитнула головою . – Я з тобою не піду , краще тут посиджу .
Тут же є якась музика , правда ?
– Є програвач із купою платівок , але він не працює .
Хоча , якщо там нічого серйозного , я до завтра полагоджу .
– Ну ось і добре .
А завтра зранку , прошу тебе дуже , погуляй зі мною містом ! – попросила Оленка .
– Добре .
А сьогодні не хочеш ?
Цієї миті Олена незграбно повернулась у ванній , від чого рештки досі холодного вина виплеснулися їй на груди , що підіймалися над водою .
Слідом за холодними винними краплями Оленчиним тілом пробігла хвиля , вигнула його назустріч Романові так , що аж на мить заболіли нижні , стиснені ребра , і всі нервові закінчення вмить почали пекти , як від прямих сонячних променів .
Романові від цього однозначного котячого вигину теж хребтом побігли дрижаки , він узагалі любив , коли в Олені виявлялося щось таке тваринне , що потім важко вгамувати й неможливо осягнути .
Він обожнював це її звивання , вурчання над вухом , пазурі , запущені у відкриті ділянки тіла , – а ділянок таких завжди вистачало , якщо вони були наодинці , – у моменти , коли вона чи то від лютощів , чи від збудження не могла керувати собою .
Але була ще одна річ , яка зводила з розуму по-справжньому .
Оленка розуміла красу не так , як звичайні люди : візуальні образи в її мозку заміщувалися образами тактильними і смаковими , а отже , збудження було прямим продовженням доторків і проб на смак .
І ось , коли вона щоразу заново вивчала його тіло , мов кошеня , сантиметр за сантиметром , ледве торкаючись спочатку самим кінчиком носа найнесподіваніших ділянок шкіри , які вмить ставали теплими від солодкого передчуття , потім перевіряла враження , пробуючи шкіру на смак язиком , і врешті-решт торкалася пальцями , – нігтями або м’якими подушечками залежно від настрою , – від цього справді можна було поїхати дахом .
І , власне , зараз Олена пестила його під ребрами носом , і в голові вже крутилася гаряча впевненість , що знайомство з Прагою треба відкласти на день , а обід – щонайменше до вечора .
Наступного ранку вони блукали містом .
Роман абсолютно не орієнтувався на місцевості , тому ходили навмання , але дуже обережно , як розвідники у ворожому тилу .
Тут і там на Празі траплялися занедбані будівлі , але в цих майже руїнах досі жили й кохалися .
Він завжди був у захваті від подібних перемог життя над смертю .
Фабричні приміщення з потрісканими фасадами , потрощені часом будинки й часто подібні до них мешканці – усе трималося мало не на чесному слові , але ж трималося , і від усвідомлення цього факту Романові ставало легко в грудях , він сам і не знав чому .
Прага подобалася йому , однозначно подобалася .
Подобалася вона й Олені .
Море нових , ще не розчутих звуків , смаків і запахів захопило її .
Вона дихала часто й радісно , безапеляційно стверджуючи , що повітря тут смачніше , ніж в Україні , що вікна тут відкриваються зі значно милішим і мелодійнішим звуком , що тут їй постійно пахне кавою і фруктами .
Роман уголос погоджувався з нею , але подумки зробив висновок , що той , хто має можливість бачити , звертає увагу найбільше на візуальне , майже не зосереджуючись на інших відчуттях .
Вікна відкривалися так само , пахло бензином і снігом , що з Різдва вже трохи зійшов і потемнішав .
Але разом із тим було і щось нове , він поки не розумів , що .
Олена міцно тримала його руку .
Вона давно навчилася ходити впевнено поруч із Романом , тому , якщо не приглядатися , то можна було і не зауважити , що очі її невидющі й майже нерухомі .
Варшава після найбільшого для себе свята втягувалася в буденний ритм життя , щоправда , досі трохи підсолоджений : відчувалося , що попереду Новий рік , люди і виглядають , і поводяться доволі розслаблено .
Прогулянка нагадала Романові десятки інших вилазок , коли він приїздив у незнайоме для себе місто і починав вивчати його ось так , навмання , послуговуючись лише власними відчуттями й бажаннями , а не туристичними путівниками .
І треба сказати , цей метод пізнання подобався йому куди більше , аніж нудне , розраховане й рафіноване вештання певним маршрутом зі стадом так само недолугих шукачів вражень , які своїм клацанням фотоапаратів зішкрібають із насправді красивих і таємничих місць усю їхню ауру , як із прикрас – позолоту .
Одного разу , повернувши з невеличкого скверу на вулицю ліворуч , вони наштовхнулися на припаркований світлий « опель » .
Роман тільки хмикнув , бо не був певний , що це машина Аґнєшки , але про всяк випадок зауважив , що автівка стоїть на вулиці Намисловській .
За кілька годин йому знову здалося , ніби бачив її , тепер в околицях їхнього тимчасового помешкання .
Після цього думки про Аґнєшку майже не залишали його , і він , сидячи у квартирі за ремонтом програвача , щоразу підводив голову до настінного годинника , із неприхованим роздратуванням зауважуючи , що минуло лише дві-три хвилини відтоді , як він востаннє звіряв час .
Але так чи інакше день котився до свого логічного завершення .
Щоправда , котився , як повітряна кулька : нерівно , хитаючись із боку в бік , часом затримуючись і лише після недовгого вагання рушаючи далі .
Варшаву огорнули сірі вологі сутінки , у яких вулиці спочатку втопилися , а потім випірнули з імлистого міського дна , виблискуючи неонами реклам і жовтим теплим світлом вікон у будинках .