Він тупцював біля чавунного фонтану . Під курткою щось випиналося , не інакше квіти Дорі приніс . Ох , чудний ! А вона знає … Сьогодні всі пани панянкам квіти дарують . От і вгадає . Троянда . Ні , гвоздика . Гвоздики будь-коли квіткарі продають . А чи нетутешню яку … Данко побачив Дору , заспішив назустріч . - Привіт … Посміхнулася , пальчиком на куртку - а там що ? - А , хитра ! Не скажу . Сюрприз , - розумів її без слів . « Та хочу зараз же знати ! » - брівки насупила , ніби гнівається . Ніжкою тупнула . Обійняв , до себе притис , повів геть . В очі заглядав , аби вуста його бачила . - Терпи , Доро ! Я ж терплю . Куди це ми ? Данко зупинив таксі , автівка зрушила в бік Солом’янки . Дора зачудовано посміхалася - то у вікно , то на Данка : куди це ми ? Незнайомі вулиці - ніколи тут раніше не бувала . Київ величезний , не Теребовля . Залізничний вокзал лишився праворуч , далі , далі … Зупинилися у похмурому провулку , Данко розплатився , взяв Дору за руку . - Майже прийшли . “ Добре ” , - кивнула довірливо . Що задумав ? Широкий заасфальтований голий двір - ані натяку на романтику . З двох боків гуртожитки , посередині двоповерхова споруда з безліччю вивісок на фасаді - і шиють тут , і миють … Данко вів Дору не до парадного входу . Обійшли будинок , сходами вниз , до напівпідвалу , вікна якого зсередини щільно затулені цупкою чорною тканиною . Данко дістав ключ з кишені , відчинив невеликі , оббиті залізом двері . - Проходь … - в очах дитячий захват . Дора ступила через поріг , напружила очі - видно тільки обшарпані стіни невеличкого коридору-тамбура , хід з якого кудись у темряву . Данко зачинив двері . У тамбурі стало - хоч чорну кішку шукай . - Доро … - покликав , знітився . “ Бовдур ! ” - вколов себе скептично подумки . Простягнув руку - де ти , Доро ? Дора геть нічого не бачила . Прилипла спиною до стіни - так он як сліпим … І від тієї несподіваної думки перелякалася до смерті , заплющила очі , відкрила їх знову - чорно ! - і задихнулася німим відчаєм . Зиркала по боках , тягнула рученята у порожнечу , і за ту незрозуміло безкінечну гнітючу мить сто разів померла від абсолютної безвихідної самотності . “ Мамо , мамо … ” - ридала подумки . У темряві клацнула запальничка . Данко стояв за метр від Дори . - Я придурок , - зітхнув із прикрістю . Узяв Дору за руку , повів у темряву . Слабкий вогонь запальнички вихоплював із чорноти фрагменти - спочатку опинилися у великій кімнаті , ущент заповненій стосами журналів , з неї хід вів до другої , меншої , де стояв старий диван , пара крісел , дзеркало від підлоги до стелі і довжелезний вішак - сто вбрань рядком на ньому . За вішаком Дора побачила ще одні двері . Данко зупинився біля них , усміхнувся азартно . - От ми і вдома … Запальничка раптом згасла . На мить знову стало темно , та вже не лячно . Данко штовхнув двері , взяв Дору за плечі , завів у таємничу кімнату . Клацнув вимикачем - спалахнуло світло . - Тільки тут встиг лампочки вкрутити , - сказав . - Ну як ? Класно ? Дора стояла посеред кімнати , метрів із двадцять , без вікон . Уздовж трьох стін на металевих карнизах , прикріплених під самою стелею , гойдалися тканини : чорна , зелена , біла . Стікали до самої підлоги , за кожною можна було роздивитися інші - сіру , червону , синю-синю … Посеред кімнати завмерлими звірами розсунули ноги штативи , підставки під студійне світло і тло . На них скрутили голови софіти , моноблоки , фотоспалахи . Під ними на підлозі смішний пузатий пуф , що стає кріслом , варто лиш на нього всістися . Біля дверей - звичайний письмовий стіл , завалений фотопримочками , ноутбук , фотокамера … А замість стільця - здоровезна скриня . - Тепер у мене є студія , - сказав Данко . Призвичаївся лаконічно повідомляти Дорі найголовніше . Та й не треба їй знати , що обладнання орендоване , хоч і на гарних умовах , а ці двадцять метрів ділить з іще одним фотографом , щоб менше за оренду платити . Збудився , забігав студією , відкидав одну тканину , зашторював стіну іншою … - Дивись … Бачиш ? Тут різні варіанти тла ! Світло професійне . Я так мріяв … Зупинився , пішов до Дори . - Класно ? Це наш дім … Ми тут … одним ділом займатимемося … Яким ? У очі Данкові чорною безоднею довірливою . Вії затремтіли . Знітився . - Потім скажу … Усміхнувся , поліз у куртку … - Це тобі … Зі святом , Доро . Манюня … Так це ти півдня під Данковою курткою ховалося ? На Дориних долонях тремтіло руде кроленя , рухало носиком - пухнасте , капловухе , та таке маленьке і тендітне , що й притулити до себе страшно . Манюнечка … Присіла на пуф , всадовила пухнасте диво на коліна , гладила , сяяла … - Це дівчинка . Боні , - Данко присів напроти Дори навпочіпки . - Знаєш , як порода називається ? Не повіриш ! « Карликовий баран » … Ну , хіба це баран ? Цяцька … « Боні » , - беззвучно повторила вустами . Данко завмер , дивився на Дору захоплено . - Сиди … Добре ? Так сиди . Я … фотографуватиму … Ні ! Пуф зайвий . Зачекай ! - підхопився , до скрині . Витяг на світ Божий вовняний плед кольору пряженого молока , завбільшки з двоспальну ковдру . Розстелив посеред студії . Дора всадовила кроленя на кремове марево , опустилася поряд . Посміхалася - та це ж радість , коли не глянь ! Нахилила голівку до кроленяти - пухнасті вуха ніс лоскочуть . Ах , ти моя красунечко ! Крихітко моя … Наче Дора стала такою дорослою , такою мамцею , бо таке у неї манюсіньке дитятко … Данко вхопив камеру , наставив на Дору і раптом закляк - знітився , серце закалатало . Хотів крикнути їй , та лише прошепотів , хоча і знав - не почує : - Не помічай мене … Прошу , не помічай … Вона й не помічала … Прилягла на плед , скрутилася калачиком , притисла до живота кроленя , гладила його по вухах , шепотіла щось беззвучно . Данко не розрізняв окремих об’єктів єдиного зачарованого гештальту , що народжувався із чорних кучерів , плавного вигину тендітного дівочого тіла , рудого пуху « карликового барана » і напруження витончених Дориних пальчиків - притискала до себе Боні одночасно сильно і ніжно . У підвалі Данкової студії народжувалася гармонія , і він квапився … квапився вихопити кожну її неповторну дивовижну мить , бо це диво можна було знімати безкінечно довго , ніби смакувати … І він би знімав до скону , та за якийсь час спіймав себе на думці , що вже не вибирає ракурсу , не виставляє світло , просто клацає і клацає , як той дурний … І Дора не рухається … Тільки руде кроленя навколо скаче … Злякався . Закляк , гукнув : - Доро … Пішов до неї тихо , коліна підгиналися . Упав поряд навколішки , уже простягнув руку , аби торкнутися Дориної щоки , та побачив - вії тремтять . Дора спала . Міцно , як дитина . Усміхалася - радість на вустах . І тільки напружені долоні і досі окреслювали простір , з якого давно втекло кроленя Боні . Данко відклав камеру , схрестив ноги , як той турок , і так сидів біля Дори увесь час , поки вона відсипалася за всі свої безсонні випрацювані ночі . Очей не зводив - і сам не знав , чому для нього так важливо дивитися на Дору . Дора спала б до ранку , та за годину пухнасте кроленя скочило дівчині на ногу , причаїлося біля коліна . Дора розплющила очі , усміхнулася - Данко … Він дивився на неї дивно , спідлоба , крізь прядку русявого волосся . Вона простягнула руку , аби прибрати ту прядку . Він потягся їй назустріч , торкнувся щоки . Вона зашарілася , бо бачила тільки його очі і то було до дідька прекрасно і незрозуміло . У вухах загуло - вітер , на чорні бездонні очі набігли сльози , як ті мурахи на цукор - і де взялися звідусіль … Невідома сила повернула на спину , розпластала руки крилами , розлила тілом весняний гарячий сік , і Дора відчула таке відчайдушне щастя сеї миті , що і порівняти нема з чим .