Людям стало незатишно .

Вони уникали дивитися одне одному в очі , хтось , звісно , пробував щось сказати , та його непевні слова злітали , рвалися й завмирали , не підтримані іншими .

Поволі всі розійшлися додому .

Із того дня світ безповоротно змінився .

Трансплантації свідомості було заборонено .

Усіма країнами пройшлася низка гучних судових процесів , відставок та імпічментів .

Високопосадовці , що відкрито підтримували індустрію трансплантацій , втратили роботу й постали перед судом .

Винних було кинуто за ґрати .

До влади прийшли переконані противники трансплантацій .

Потерпілі справді отримали компенсації .

І ніхто , здається , більше не мріяв оселитися в чужому тілі , бо найменша згадка про могутню медичну корпорацію з дещо ексцентричною назвою « ТІЛО ™ » викликала в людей лише сором та відразу .

Тих , що переселяли душі , згодом було толерантно названо « особами з надприродними здібностями » , поставлено на облік й опісля судів також визнано потерпілими .

Справжню природу їхніх здібностей так ніхто й не зрозумів , але її боялися .

Тож у народі їх прозвали « покручами » .

А потім вони мовби розчинилися в повітрі .

Казали , аби вберегти їх від людей , а людей від них , до « покручів » була застосована федеральна програма захисту свідків .

Вони розпорошилися світом під чужими іменами і розпочали нове життя .

Майже без страхів та спогадів .

Лише іноді їм снилися трансплантації .

Ера відданих послідовників культу тіла відійшла в минуле й запалася в прірву вчорашніх днів .

Усі були переконані , що завдячують цим Джеку Доновану .

За кілька місяців у результаті позачергових виборів він став президентом Сполучених Штатів , і , на диво , йому нарешті вдалося покласти край усім тим численним війнам , ветераном котрих був Джек Донован .

Ніхто й тоді не запідозрив , що в тілі колишнього армійського ветерана міг оселитися хтось інший .

Хоча в президентській резиденції Донована серед портретів видатних людей чільне місце завжди посідало зображення індіанського вождя лакота-оглала на ймення Несамовитий Кінь .

І щоразу , як новообраний президент стрічався поглядом із намальованими очима вождя , понад усе йому кортіло звестися з інвалідного візка й зізнатися перед велелюдним натовпом : « Мене звуть Лукас Варана .

Я індіанець » .

12

Минувся фізичний біль , що доводив його до божевілля протягом останніх років .

Не було більше тих перелякано-співчутливих поглядів , якими щоразу проводжали людину , котрій бракувало обличчя .

Адже тепер він мав обличчя .

І мав шанс щось змінити в своєму світі .

Однак підняти з візка чуже неповоротке тіло йому не вдалося .

Схоже , то було до снаги лише справжньому Джеку Доновану .

І добре , хоч у чомусь він не мусив прикидатися .

Увесь цей час Керлі не відходила від нього ні на крок .

Писала йому промови , розповідала , хто є хто у політичному бомонді країни , часом давала інтерв’ю й коментарі від його особи , допомагала приймати рішення .

Із Лукасом довелося набагато важче , ніж вона думала на початку .

Особливо коли з’ясувалося , що він зовсім не вміє брехати , в його рідній мові навіть не було слова на позначення брехні .

На щастя , індіанець виявився здібним учнем .

Та , мабуть , то був чи не єдиний президент в історії людства , котрий того президентства не жадав , натомість просто мріяв бути собою на своїй землі .

Кілька разів потому Лукас іще брався до фотокамери .

Адже тепер у нього були всі десять пальців .

Утім , власні роботи подобалися йому дедалі менше .

Якось він випадково піймав об'єктивом усміхнену дівчину-студентку , а , переглядаючи згодом світлини , побачив замість усмішки на юному обличчі потворну маску старої , що застигла в мовчазному відчайдушному крику .

Більше Лукас не фотографував .

Він хотів бачити живих людей , а не їхні мертві покалічені душі .

Він часто згадував Юрія , щоразу в думках вертаючи до того вечора в маєтку губернатора , коли прокинувся в тілі Джека Донована .

Згадував налякані очі Керлі Адамс .

Згадував , як Юрій , похитуючись , вийшов за двері , сів за кермо її смарагдової « тойоти » і ... просто щез .

Щойно спрацював таймер , « рятувальники » знайшли покинуту машину на безлюдному узбережжі ріки Вілламет , однак тіла Юрія там не було .

Він наче крізь землю провалився .

Точніше , крізь розбурхані зголоднілі води , на котрі безпорадно витріщилися « рятувальники » , перш ніж повернутися до свого фургона й забратися з оповитого сивим туманом ранкового узбережжя .

Мине зовсім небагато часу , і заклякле тіло потопельника знайдуть рибалки , вирішили собі вони .

Проте тіла так і не знайшли .

Ані тоді , ні згодом .

То було все , що Лукасу вдалося про нього з'ясувати .

Утім , він не вірив у смерть Юрія .

Такі , як Юрій , не помирають задарма .

Й тим паче , не помирають на чужині .

Тому що Юрій мав свою країну , до якої збирався повернутися , мав кохану жінку , яка була ладна заради нього на все .

Можливо , вони поїхали туди разом ?

Адже після того , як було знищено індустрію трансплантацій , що спричинила міжнародну кризу ресурсів , покинуті країни почали поволі повертати собі колишні назви й кордони .
Україна зробила це однією з перших .

І переселенці неквапом потяглися назад до своїх міст і сіл .

Чи був серед них Юрій ?

Чи була з ним Ештон ?

Про неї Лукас теж більше нічого не чув .

Того далекого дня вона зникла так само без сліду , і більше її ніде не бачили .

Власне , як і маленьку дівчинку , котру вона нарекла Іванкою і викрала з донорського фонду клініки « ТІЛО ™ » .

Про те , що Ештон Ван Хелл існувала , нагадував хіба мальовничий сад , що виріс на місці занедбаного парку атракціонів , де колись загинуло п’ятеро дітей .

Той сад не мав меморіальної дошки , зате приваблював різнобарвними квітами , зеленими газонами , мармуровими фонтанами й доріжками , всипаними гравієм , до найдрібніших деталей повторюючи ескізи Ештон .

Інвестори , що колись поставили на цьому місці хрест , лишень здивовано розвели руками , коли до нього потяглися діти й молоді матусі з візочками .

Привидів там більше не бачили .

13

Минуло ще кілька років , і Джек Донован отримав запрошення на міжнародний саміт із питань захисту жертв трансплантацій , що мав відбутися наприкінці місяця у Торонто .
Лукас не надав цьому особливого значення .

Він уже звик до численних офіційних заходів , знав , що має робити й казати , аби ніхто не запідозрив у ньому самозванця .

Тож Керлі з ним до Канади не поїхала .

Однак той саміт виявився не схожим на інші .

Щойно скінчилася офіційна частина , припинилися спалахи фотокамер і представники преси посунули із просторої зали для нарад у напрямку обіцяного фуршету , господар резиденції підвівся і власноруч зачинив двері .

— Що ж , панове , а тепер поговоримо про те , заради чого ми , власне , зібралися .

Минуло достатньо часу .

Було важко , але ми витримали .

Гадаю , тепер ми можемо повернутися до справи нашого життя .

Здійнялися гучні оплески .
Лукас відчув , що йому забракло повітря .

Ото й виявилися засновники корпорації « ТІЛО ™ » .

Усі як один були « сірими кардиналами » , котрі публічно виступали проти трансплантацій , що й піднесло їх згодом до рівня найвищих державних постів .

І Джек Донован був одним із них .

Цього навіть Керлі Адамс про нього не знала .

— Агов , Джеку , а чому ти не радієш ? — штовхнула американця в бік новопризначена британська прем’єрка .