А гуркіт вгризається свердлом у мозок , а вуха бляшаніють від пострілів , та жоден в'язень не озивається , навіть шепотом не запитує , ніхто нікого не заспокоює і не втішає , кожен заховався у свій панцер одинокості , й мозолить душу Олеся одна лише думка , незбагненна й подивом затруєна : навіщо це нищення , кому від нього стане краще жити на світі , хто збагатиться числом марно убієнних , який сенс таїть у собі ця нечувана жорстокість , в ім'я чого розпинають люд ? Й перед очима постає образ Мученика у терновому вінку , а перед хрестом , на якому його розіп'яли , стоїть на колінах скорбна мати ... В цю ікону Олесь завжди вдивлявся із шанобою і страхом , коли відбувалися гімназійні реколекції в Михайлівському соборі , вдумувався в сутність образу , ніби хотів себе поставити на місце страждальців і таким чином перевірити власну відвагу й готовність до випробувань : а як би я витримав муки розп'ятого і чи встояв би перед стражданням матері , яка дивиться на скін сина і нічим не може йому допомогти ? Ця сама думка й тепер скоробила Олеся приглушеним жалем . З лику Марії проступили риси обличчя Олесевої мами : в її очах ще жевріє крихта надії на порятунок сина , та водночас огортає бездійний розпач , а ще здивування , як це її син може витримувати таку наругу , та спалахує в її очах і світло гордості , що син так мужньо витримує муки страху . А за що ? За святу ідею , за прагнення свободи , задля якої пішов відважно на смерть , як біблійні страстотерпці за віру ? За незрадливість ?.. Але й стражденне обличчя Мученика на хресті висвітлює той самий сакраментальний запит : за що ? Чому Варавву помилували , а його розпинають на хресті ? За любов ?! Й чому Ферлея в камері немає — невже він , як і Варавва , став потрібніший світові , ніж я ? А може , мені краще залишитися в живих й мати можливість чинити добрі діла ? Може , краще відректися від своїх переконань , чей Петро аж тричі відрікся від Христа , був прощений і його науці присвятив решту життя ... Та чи простили б мені такий вчинок Нуся , Москалівна , Геродот , Тарновецький , Сербин ? Але ж чому я не маю права просити помилування , адже сам Христос просив Отця , щоб чаша мук його минула , й докоряв він Отцеві за те , що покинув його в найтяжчу хвилину ... Та ніхто не буде прощений за відступництво , навіть Петро був у свій час покараний за гріх невіри й страху — наздогнала його покара в Римі . А Мученик , добре знаючи , що його чекає , не відступився від свого призначення : « Ти син Божий ? » — спитав його первосвященик Кайяфа , й міг Ісус хоча б промовчати , та відказав : « Так ! » І мене питали : « Ти українець ? » — і я мусив відповісти : « Так ! » Це мій обов'язок , мало того — це воля Божа . Бог не дозволяє мені бути іншим , іншим став Ферлей , і на нього чекає найтяжча кара : сором ! Й для чого , зрештою , прийняв Ісус розп'яття ? А для того , щоб своєю смертю створити релігію любові ... Але чому гинемо ми ? В ім'я чого прийняли смерть мільйони мучеників в Україні ? Хіба не споневірювалися під стінкою Курбас , Підмогильний , Куліш , Зеров ? Хіба не розпачали вони перед смертю : все вже пропало ! Проте своєю кончиною смерть подолали — національну релігію створили , яка вічно живитиме наш народ . Й була їхня смерть початком ... Втомлений муками тяжких роздумів Олесь Шамрай заснув перед світанком і прокинувся від притишеного й утішного скрику одного із в'язнів : « Війна ! » Це слово , що за своїм змістом означає неминуче кровопролиття , прозвучало для в'язнів , засуджених до страти , єдиною надією на порятунок , вони марили ним відтоді , як упав на них страшний вердикт . Тому водно снилися їм повальні бомбардування Міста : валяться вежі , западаються у вирви будинки й церкви , лише тюрма залишається неушкоджена . А обвідні мури з трьома рядами колючого дроту на гребені кришаться вщент , клубки червоної пилюки котяться по землі , в'язні розвалюють двері камер , кидаються на охоронців , мордують їх , розтоптують , регочуть , обнімаються й виходять на волю . Так кожної ночі приречені на смерть втішалися у снах ілюзорною свободою : висипалися тлумами із загород на вулиці й сповіщали сонне місто про найвище благо , не задумуючись над тим , що війна приносить із собою ту саму невблаганну смерть . « Спи , друже , — проказав розбуджений із ламкого передсвітанкового сну Олесь Шамрай до сусіда , який крізь сон вимовив спасенне слово . — То виконують кати вирок у дворі й трактор запустили , аби ми не чули пострілів та криків . А може , то летунські вправи ... » Однак уся камера вмить прокинулася , в'язні підвели голови , попіднімалися з долівки й мовчки прислухалися до гуркоту й вибухів , що зрідка проривалися крізь дзвенячий гул і з дзенькотом вдарялися у шибку тюремного віконця , заступленого дощаним кошиком . Та враз пролунав потужний вибух , що сколихнув тюрму , — здалося в'язням , що тюремний мур насправді завалився , перемінившись у стовп рудого пилу , і втямили вони , що то не сон , а справжня бомба розірвалася десь зовсім недалеко , може , біля головної пошти . Й не встигли вони ще чітко усвідомити , що таки насправді розпочалася війна , як струсонув містом ще потужніший вибух — десь далеко , гейби на сокільницькому летовищі . Й тоді хлопці припали до дверей , наслуховуючи , що діється в коридорах . Однак там було тихо , ніхто не відсував вічка прозурки , не повертав ключа у дверях , й не було чутно кроків вартових . В'язням стало страшно , що їх покинули замкненими , що вони загинуть живими у вогні , якщо бомба впаде на Бригідки : залізні двері заригльовані , замкнені англійськими замками — ніхто не в силі їх розламати чи виважити , всі у пастці , приречені на одночасну смерть . Гримали у двері , кричали , та ніхто не озивався , лише гулка луна котилася порожніми коридорами . Із сусідньої камери дівчата неугавно вистукували морзянкою , але ніщо іншого , як те , що розпочалася німецько-совєтська війна , не повідомляли . Тюрма стрясалася від гримотів і криків , наполохані вибухами бомб містяни забули , що вони цієї миті стали відповідальними за життя людей у тюрмах на Городоцькій , на Лонського й Замарстинові .