Піднявши гордо голову , Катерина Даманська йшла темною алеєю . Кроки її були швидкі і трохи непевні . Здавалось , вона стримує себе , аби не полетіти . В її чарівній голівці одна за одною змінювались думки . Одні конали , інші народжувались , декотрі вона душила ще в зародку ... Проте одна з них , народжена не в голові , а біля серця , пережила всіх . Тихо причаївшись десь у куточку , вона підступно чекала належного моменту . І ось цей момент настав . Катерина спинилась і різко , наче прагнучи її позбутись , мотнула головою , притулившись щокою до оголеного плеча . Марно ! Думка не полетіла шкереберть , вона лишилась , бо цього підсвідомо прагнула сама пані Даманська !.. Так ! Волосся кількома темними пасмами впало на її знеможене обличчя . Якась первісна і дика краса майнула в цю мить у її палких очах і злегка розчулених від важкого дихання вустах . Вона була переможена тією раптовою думкою , але тому , що здалася сама ... Відьма ! Усі демони пекла жили тепер у її душі ! А душа прагнула одного ... У покоях Катерина опинилася перед дзеркалом у золотій оправі , яка зображала якесь чудернацьке хитросплетіння . В ньому пані Даманська побачила себе на повний зріст ... Прекрасні до нестями груди вже звільнилися зі свого полону і тепер зухвало здіймалися в ритмічному диханні . Катерина провела по них долонями і злегка усміхнулась . « До біса » , подумала вона і кількома вправними рухами спустила сукню додолу . « Цієї ночі ще буду з ним , а потім ... » За вікном почувся глухий гуркіт грози , і важкі краплі застукотіли по темних шибках . У той самий ранок наступного дня , коли Христоф увірвався до Львова , пані Даманська прокинулася і відразу звелася з ліжка . За звичкою вона мала 6 зараз гукнути служницю , щоб та принесла своїй господині ранкову легку одіж , розчесала волосся і провела до вже зготованої ванни . Проте Катерина не поспішала торкатися маленького мідного дзвоника , який миттю пригнав би покоївку сюди . Лишивши свого сплячого чоловіка й далі хропти на всі заставки з-під білосніжної ковдри , Катерина ступила кілька кроків по дорогому килимові і підійшла до вікна . Вся челядь у дворі вже давно виконала всю вранішню роботу , і серед мокрих від нічного дощу жасминових алей не було нікого , крім кам’яних статуй . Її не побачив ніхто , окрім Давида та Аполлона . На обличчі ж останніх , здавалось , застигла мука : чом вони витесані , а не виліплені Богом із глини , як той перший чоловік , що Бог вдихнув йому життя ? Хвилину помилувавшись мокрими статуями , пані Даманська звела очі і поглянула вище . З правого боку до вікна крадькома зазирали зеленясті схили Кальварії , збігаючи до лисої , з хрестом на маківці вершини сонячним вранішнім перелиском . За квітучим жасмином було видно Краківське передмістя . Туман , що бродив по ньому , віщуючи спекотний липневий день , був схожий на зім’яту ковдру , яку , здавалось , воно вперто на себе натягало , прагнучи , мов вранішній сплюх-лінивець , допити залишки сну . Проте так тільки здавалось ... Уже давно відправили службу в церкві святого Миколая , в костелах Івана Хрестителя та Марії Сніжної . Давно взялось до роботи працьовите Підзамче . Волинською дорогою скрипіли вози — прямували хто до Старого Ринку , а хто далі — до міста . І байдуже їм було , що там , у маєтку Даманських , стоячи біля вікна , на них згори дивилася гола господиня . Зрештою , вона їх і не бачила . Для неї існував лише ранок , сповнений життя , і соковитий туман . Усе це хотілося проковтнути , вдихнути одним порухом легень , вживити в себе всю цю красу ! Катерина поглянула на сплячого чоловіка і презирливо усміхнулася . Відчуття невгамованої жаги клекотіло в її грудях все дужче й дужче . Не хотілось одягатися ... Вона рвучко прочинила вікно і щосили вдихнула . Мало ! Ще , ще ... Раптом почулося лопотіння дужих крил і кілька пронизливих « кар-р-р » . Великий чорний , як сатана , птах , описавши над вікном вигадливу спіраль , впевнено опустився на підвіконня . Катерина присіла так , що її чарівна голівка порівнялася при цьому з гостем . Чорні тонкі брови , гордість пані Даманської , злегка смикнулись догори . Цей жест , цей порух часто означав багато , але тепер лише запитання : « І що ? » Ворон роззявив дзьоба і , дихнувши , наче пан Єжи , перегаром , якось насмішкувато каркнув . Катерина гордовито і вдоволено випросталася . Ступаючи повільно і граційно , наче тоді , на балу , вона рушила назад у кімнату . Відповідь пані Даманська отримала . Розділ VIII Шинок Стеця П’явки славився на все передмістя . Якби комусь довелося звідкілясь приїхати на Старий Ринок у ярмаркових справах , то святим ділом вважалося заїхати до Стецька і перехилити чарчину-другу . А скільки побрехеньок передавалось тут із вуст в уста ! Сам господар , часом не маючи роботи , полюбляв , підперши руками голову , послухати історії , що приносили із собою бородаті мандрівники . Траплялося , що відвідувачі їх і годували , і поїли в обмін на ті побрехеньки . Проте найбільший прибуток Стецько мав з подорожніх , котрі в сутінках , як-то кажуть , цілували замок на міській брамі і не мали де зупинитися , як тільки в нього . Під вечір до шинку приходили музики : юнак-сопілкар , вусатий скрипаль і сивий дідок з кобзою . Усю ніч вони бавили гуляк , а вранці розбрідалися хто куди . Омелько , магістратський писар , бував тут частенько . Випивав і залицявся до П’явчихи . Утім , не лише це . Маючи гарного співрозмовника , себто кума свого Беня , Омелько полюбляв поміркувати і про серйозні речі . Приміром про відьом . Що-що , а на цьому він знався . Стишивши голос і безупинну хрестячись , він розповідав такі придибенції , що пан Бень боявся йти поночі додому і лишався в шинку чекати ранку . Пан Бень , цей достойний урядник і відданий слуга магістрату , щойно виконавши того дня свій обов’язок у Високому Замку та гарненько виспавшись у стайні , поніс свій опис у магістрат . Там сердито зустріли автора , який невідь-де пропадав цілу добу , і безсердечно поглумились із творіння його пера . З-поміж цієї невдячної публіки знайшлася тільки одна співчутлива душа , себто його кум Омелько , писар . Біда якось особливо в той вечір зблизила їх і повела звичною дорогою — до шинку Стецька П’явки . Музики , певно , добре виспались і похмелились , бо так шкварили , що смуток пана Беня , либонь , не втримався і притьмом пустився в танець , геть забувши про господаря , якому увесь день підгризав душу . — А то , куме , нині так є , що від тих відьом спасу нема , — почав звичну розмову Омелько після першого кухля , — куди , з перепрошенням , не сякнешся чи в який куток не глипнеш — усюди як не якесь кодло , то його послід ... Тут , мов на підтвердження цих слів , з темного кутка на Омелька зиркнуло двоє здоровезних диких очей , аж у писаря мороз сипнув по шкірі і слова застрягли в горлянці .