Якщо не брати до уваги перестрілки з цим самовпевненим бевзем Кажаном , можна сказати , що день видався вдалим . Здала автоматом два заліки . У « Букіністі » неждано надибала книжку , яку так давно шукала , – « Комедії » Аристофана . Купила диск із цікавенною музикою – « Ті , що походять від сонця » . Добра назва , бо таки в кожній людині живе сонце . Сократ мав рацію . Ансамбль української музики « Дніпро » фолкрок та фолкджаз виконує на правдиво українських народних інструментах : ліра , бухало , коза , кобза , бугай , козобас , флояра і ще купа різного . Так і кортіло послухати . Аліна відчинила двері майстерні . З порога війнуло спокоєм . Лише її територія ! Швидесенько кинулася замикати двері , щоб не запускати у своє помешкання метушню міста та шамотню спекотного вечора … Зробила сяку-таку вечерю . У холодильнику дбайливі руки батька залишили її улюблений мисливський сир , йогурт та крекери . Аліна увімкнула музику . Стіни майстерні заповнили звуки флояри . На мить здалося , що їм затісно в чотирьох стінах кімнати , і вона відкрила навстіж вікно , випускаючи мелодію на волю … Завтра у неї вільний день . Прекрасно . Вона підходить до мольберта і навіть не стягує з картини , що стоїть на ньому , кусень тканини , який недбало її прикриває . Вона бере до рук полотно й ставить під вікно . Натомість на мольберті розміщує нове чисте полотнище , напнуте , мов вітрило . Аліна якусь мить пильно вдивляється в образи-тіні , які вигулькують на цьому чистому полі , щедро виплекані уявою дівчини . Руки починають тремтіти від хвилювання . Нова хвиля шаленства захоплює всю її плоть . – Тільки не сьогодні . Благаю , тільки не сьогодні , – просить когось невидимого Аліна , і той , хто відає натхненням , відпускає її . Натомість приходить втома . День виявився задовгим . Аліна розстеляє ліжко . Застрибує в піжаму . Дурна дитяча звичка спати в піжамі , навіть улітку . У ній Аліна уявляє себе лялечкою метелика , який назавтра розкриється вповні і стане чудесним махаоном або павиним оком . Їй подобається так думати чи то мріяти . Аліна витягує з наплечника Аристофана , відкриває книжку і пірнає в античний світ вишуканості й манірності . Читання плавно переходить у сон . Аліна стоїть усередині однієї з веж художника Кіріко чи в Темній вежі Кінга , хто зна . Гвинтові сходи впевнено й стрімко кличуть догори . За товстими стінами вежі вирує гроза . Аліна чує різкі й тривожні набати за стіною . Жах тонюсінькими голочками впивається в серце . По кам’яній долівці гучно вистукують чиїсь упевнені кроки . Темний силует вимальовується на тлі вікна , яке полохливо підсвічують спалахи блискавок . Чужинець прийшов за нею , вона це знає напевно й мусить втікати , щоб він не забрав її . Ноги , мов налиті свинцем , майже не слухаються . Кожний крок віддає болем у серце і дається так важко . Аліна через силу долає одну за одною сходинки . Кроки в неї за спиною стрімко наближаються . Дівчина видирається на верх вежі . Далі дороги немає , немає дороги нагору . Є тільки вниз … Довкола вирує гроза . Розпечене від блискавок темне небо , здається , вмирає , стогнучи від страху та болю . І вона нажахано розуміє – він майже впіймав її , ще півкроку і … Не знати , що буде далі , але станеться обов’язково щось жахливе . Аліна впевнено робить крок із дахівки вежі назустріч бурі і летить . Цей сон часто снився їй у дитинстві , однак тоді вона завжди мала крила , міцні й легкі водночас . Але в цей раз Аліна відчуває , що крил немає , а вона з шаленою швидкістю летить назустріч землі і … прокидається , не знаючи , чи вижила вона там , у сні . Шалена думка приходить несподівано : « Якби не вижила – не прокинулася б » . Холодний піт рясно вкриває все тіло . Аліну трусить від побаченого у сні чи то від холодного світанку , який заповзає в майстерню через навстіж розчинене вікно . Вона натягує собі на голову ковдру , яку в сні відкинула вбік , і знову засинає … Ранок починається не з дуже приємних звуків за стіною . Там щось грюкає , надто голосно гуде , аж висвистує . Через стінку – мансарда сусіднього під’їзду . Вона завжди стояла занедбаною пусткою . Належала ЖЕКу і використовувалася в господарських потребах , як склад чи вихід на дах для того , щоб полагодити його або почистити стічні труби , у які набивалося неслухняне сухе осіннє листя , пташине пір’я та різний непотріб , занесений жартівником вітром , а потім змитий дощем . Аліна кілька хвилин лежить , не рухаючись , і розуміє , що їй не спиться не лишень від цих набридливих звуків . Хтось дивиться на неї . Аліна різким рухом скидає на підлогу ковдру . На підвіконні сидить Кажан і , не соромлячись , роздивляється дівчину . – І чому я не здивована ? – говорить чи то собі , чи то йому Аліна . – Доброго ранку , сонько ! Хто рано встає – тому Бог дає ! Вікна чому на ніч не замикаєш ? То правдива спокуса . Усе навстіж відкрите , просто гріх не зазирнути . Тяжко перепрошую , бачу – розбудив . Якби знав , що ти ще спиш , наказав би майстрам прийти пізніше . Ми ж тепер із тобою типу сусіди . Мій старий майстерню для мене вибив . Доводжу до пуття . – То ти цілком випадково тут ? Гуляв сусідньою дахівкою і забрів у гості , – єхидно говорить Аліна . – Ти дійсно ненормальний і справді мене переслідуєш ? – Алінині ноги навпомацки шукають капці біля ліжка й не знаходять їх . Ота звичка навіть влітку спати в піжамі – лишалася з Аліною ще з дитинства . Те ж саме й стосовно кімнатних капців . – Вони біля вікна , – ніби зовсім не чуючи сердитих слів дівчини , доброзичливо підказує Кажан . Аліна вже починає звикати до дурнуватої манери хлопця не відповідати на запитання . – Слухай , чому б тобі не піти звідси , га ? – роздратовано випалює Аліна . – Не думаю , що я можу тебе вразити чимось , чого ти досі не бачив . Вона підходить до вікна , щоб зачинити . – Прикро , мала ! Не з тої ноги встала ? Може , поп’ємо кави й побалакаємо ? Класна хата . – Не в цьому житті , малий ! На сьогодні ти в мої плани не входиш , – й Аліна майже силою виштовхує хлопця зі свого підвіконня . Замикає на всі замки вікно й наглухо зашторює його . Ранок остаточно зіпсований , як і день , судячи із звуків за стіною . Перевдягається в спортивні шорти , у білу футболку і йде бігати . Біг завжди діє як транквілізатор . Коли виснажуєш до межі тіло , то принаймні на деякий час забуваєш про те , що тебе хвилює чи бентежить . Згодом проблеми , зазвичай , знов-таки вертають , однак це дає змогу не зациклюватися на них і подивитися на ситуацію ніби з боку , не лишень ізсередини . Наразі проблема єдина – в Аліни з’явився настирливий сусід , а точніше – претендент на частину її території . І , здається , не тільки … Після бігу , коли прийняла душ і поснідала , проблема не здавалася вже такою жахливою . Одне добре – Кажан усім своїм єством витіснив геть нічний жах . У майстерні ставало спекотно – дах нагрівало сонце . Та Аліна не ризикувала розчиняти вікна . Вистачить на сьогодні сюрпризів . Хтось постукав у двері . Дівчина підійшла й , не запитуючи банально : « Хто там ? » , розчинила їх . На порозі стояла мама , важко й уривчасто дихаючи , мов після важкої непосильної праці . Голубий шифоновий костюм від там когось ( черговий мамин заскок ) , як завжди , ідеально припасований до її тіла . Бездоганна зачіска , світло-русяве волосся дбайливо зачесане . Й обов’язковий атрибут – босоніжки на високих підборах . Як вона ухитряється з них не падати ? Мама дивилася на Аліну через ніжно-коричневі скельця окулярів від Гуччі . Напівморок у загальному коридорі приховує справжній настрій маминих очей . – Мамо ! Ти ? – розгублено белькоче Аліна . – А ти хотіла побачити привида ? Тоді вибач ! Доброго дня ! Зайти можна ? – роздратовано кидає жінка . – Привіт ! Звичайно , заходь . – Це – жах ! Ліфт не працює , і майже десятий поверх . Вище – тільки небо та сонце ! – вдавано сердито веде Ірина і вмощується на стілець біля письмового столу . – Ма ! Чай будеш ? – говорить те , що перше приходить у голову . – У тебе , крім кави , є чай ? – здивовано й дещо саркастично перепитує мати . – Є , зелений . Будеш ? – доволі спокійно відповідає Аліна . – Буду ! – Ірина манірно закочує догори очі . – Боже ! Яка тут спека ? – Відкриває ніжно-білу сумочку від когось там й витягує малесеньку пляшечку мінералки . Жадібно п’є . Скільки себе пам’ятає Аліна , мама завжди вдягалася зі смаком , бездоганно . Кожна дрібничка в її гардеробі продумана досконало . « І звідки у вчителя української літератури такий художній смак !? » – Такі кокетливі « реверанси » любив робити мамі тато . Авжеж , це правда ! От і зараз . Блакитний костюм витончено підкреслює колір її очей . Біла сумочка , отже , і білі босоніжки й доволі дороге намисто з направду натуральних лілейних перлів і така ж розкіш у вухах . Правда , цей весь ансамбль створював радше приємне враження , аніж відчуття гламурного несмаку . На пальцях , крім обручки , нічого зайвого . Так , у мами суперсмак … Із зовнішніх даних , якими щедро обдарувала маму природа , Аліна отримала у спадок лишень очі та волосся , яке вона « зуміла так нахабно спаскудити » – слова мами . Усе решта від тата … О ні , не все ! Ще характер . Аліна тепер це знала – ота криця у натурі мамина .