Вона росла тихою , заглибленою в себе дитиною .

Її мати спочатку навтішатись не могла , що Бог послав їй таке сумирне дитинча .

Їла тільки тоді , коли годували , коли до грудей підносили .

Вночі трохи помарудить , та мати руку простягне , колискою похитає , то й вмить втихомириться , знову засне .

Була спокійною , мовчазною .

Ніколи сварок в їхній хаті не було , та й голосно не розмовляли .

Не прийнято .

Лишень як мати сідала до полотна , а що вже кращою на все село вишивальницею була , то з цим годі посперечатись , і пісню заводила , тоді мала очі на неї зводила і так , заслухавшись , чимало часу могла простояти .

— Співай , донечко , з матір’ю , — просять малу .

А та ні .

Не співає , але й не вступається .

Немовби зачарована , мовби одірватись від долівки не може .

І де б вона не була — чи в хаті , чи на подвір’ї , а чи в стодолі , як тільки-но мати пісню заводила , одразу тут як тут , мов з-під землі виринала .

Матір з такого дива тільки всміхнеться , та співу не перериває — дуже їй ті пісні в пригоді ставали .

Дуже легко тоді їй вишивалось і нові , ніким не бачені візерунки лягали рівними рядками на сліпучо-біле полотно .

Мала й на візерунки материні з увагою розглядалась , та пісня її таки вабила більше .

Іноді , сама того не зауваживши , принишкне за якоюсь забавою чи роботою дрібною , мугикає собі під ніс мотиви розмаїтих пісень , почутих у хаті .

І коли те дівча стояло отак з відкритим ротиком перед матір’ю , яка співала й співала , працюючи , то моторошно робилось .

Таким тоді воно робилось далеким від усього , що його оточувало .

Душа дівчинки , вочевидь , злітала вгору разом із тією піснею .

І вже нічого її не стримувало — ні стеля , ні зауваги матері , ні інші звуки поза хатою .

Знай летить собі , окрилена , вище неба , вище сонця .

Вертатись їй не хотілось .

Було — як мати пісню закінчить і стане до хатньої роботи братись — в малої сльози на очі навертаються .

Але не плаче , не просить .

Самим поглядом карих оченят за матір’ю водить .

Чекає .

Але життя є життя , особливо в селі .

Окрім вишивати , мусиш і худобу попорати , і всю хатню челядь нагодувати .

Тож і бралась мати до роботи , не зважаючи на ті два ока-реп’яхи , які до душі пристали — не відірвати .

Брела тоді мала до стодоли , де в батька майстерня була .

Столярував .

На все село майстром був : і бондарював , і теслярував , і різьбив .

Так прикрасить просте вікно , що любо глянути .

А які закінчення головаті на брамі повирізує ?

Зате і йшли люди охочіше до нього .

А як мав хвильку часу , то обов’язково якусь іграшку вистругає і комусь з дітлахів подарує — просто так , на радість .

Батько за роботою ніколи не співав , хіба , як і донька , мугикав собі під ніс , зате поруч із ним було невимовно гарно і спокійно , як на крилах маминої пісні .

Залізала собі в найдальший куток , настеливши пахучого сіна і ... заплющивши очі , дрімала .

І бачила вона розмаїті чудернацькі видива , підсилені стуком молотка і запахом свіжого дерева .

Той свіжий , гострий , розлогий запах розповідав їй свої , нікому досі не розказані , таємниці .

Великі розлогі дуби предки дівчинки поважали ще з глибокої давнини .

Вона того не знала , бо була ще занадто малою , але ті знання уже жили в ній , оселившись разом із маминою піснею , бабусиною казкою .

Через те й усе , що розповідали дерева , які з пошаною рубав , сушив , пиляв , обробляв батько в майстерні , не було для неї чимось незбагненним і незрозумілим .

Знала , бо розповіли вони їй , що крони наймогутніших із них любили боги і жили в них .

Не раз по тому , як виходила зі стодоли надвір , задирала голову догори й пильно вдивлялась у буйну чуприну дуба , що ріс у них на подвір’ї , наче хотіла когось побачити .

Не раз напружувала своє дитяче чоло , бо ніяк їй це не вдавалось .

Не раз спинялась біля калини і слухала-дослухалась , чи не буде плакати-жалітись , аби не рубали її , не різали на сопілку , бо вона не кущ , а дівчина красна .

Батьки бачили ті її завмирання , але не чіпали , здвигнувши плечима , йшли далі — ніколи .

Знала з тих оповідок і те , що брати сире дерево з лісу не годиться , бо воно живе .

Так можна і лісовика розгнівити , і біду на себе накликати .

Знала і про сосну , з якої не вдалось зробити ні хреста , ні цвяхів , аби розіп’яти Хреста , через це Бог її поблагословив і вона тому вічно зелена й радісно шумить , а соснові шишки стали символом родючості та плодючості .

Через те донині шишки печуть на весіллі .

Знала , що цвяхи таки зробили з верби і що саме тим вона й стягла на себе незадоволення .

Тепер як покарання росте невибагливо , а в її вітах може ховатися нечиста сила .

Хоча , з іншого боку , саме через цю свою невибагливість верба здобула собі шану .

І що шанування верби дуже давнє , дохристиянське .

А дійшло до нас , як удари вербою у Вербну суботу .

Що ці вдари — магічне прогнання нечистої сили від людини .

Ще багато цікавого дізналась вона ледь не про кожне дерево , та найбільше її дитячу уяву заполонила розповідь про райське дерево , дерево життя .

Починалась вона з того , що посеред раю стоїть собі божественне дерево життя і таке воно кремезне та розлоге , що верхнім гіллям торкається самісінької блакиті неба .

Дерево це небаченої краси , а його галузки всюди — вкривають рай від краю до краю .

На тих гілках — листя усіх бачених і небачених дерев , а поміж розмаїттям того листя — плоди усілякі .

Запах запаморочливий те дерево випромінює , зваблюючи до себе усе навколо , а від коріння його беруть початок дванадцять цілющих джерел .

Дівчинка міцніше заплющувала очі й розбурхана юна уява малювала їй те дивовижне дерево у всій його красі , з кожним іншим листочком , з кожним іншим плодом .

От би взяти матір за руку і привести до того дерева , ото б матір зраділа .

Гарно було б — розлоге дерево , усміхнена мати .

Таке б намалювати .

Дівчинка задумується , і уява додає їй ще різних птахів , що перелітають з гілки на гілку , закликаючи своїм співом .

Так гарно співають , як матір , думає вона і всміхається сама до себе .

Раз у рік , задовго до Великодніх свят , йшла до бабусі .

Бабуся в неї особлива .

Писанкарка .

Найкраща не тільки в їхньому селі , а й у цілій окрузі .

Скільки б вона писанок не писала — жодної схожої .

Усі як одна — навдивовижу вигадливі і світлі .

Перед Великоднем до їхньої хати черга стояла — усім кортіло бабусиних писанок побачити і собі таких намалювати .

Чого тільки на тих писанках не було — коники , олені , рибки , зірочки , сонечка , качечки , крапочки , гусячі лапки , та всього й не перелічиш .

Бабця їх по-своєму у вигадливі візерунки вкладала і у світ випроводжала , вклавши у них усі свої знання , що з діда-прадіда передавались .

Дівчинка годинами могла стояти і , затамувавши подих , слідкувати за точним і впевненим рухом бабусиного писачка .

Завжди її дивувало , як вдається старенькій ретельно з’єднувати всі потрібні лінії між собою , жодного разу не схибивши і не змиливши .

Біля столу , за яким працювала бабуся , приємно пахло розтопленим бджолиним воском , спокоєм і знанням чогось особливого , таємного .

Дівчинка із задоволенням вдихала той розмлоєний запах , бо він обіцяв , що дуже-дуже скоро великодні свята , які чи не найбільше шанували в їхній родині .

Надивившись вдосталь , бігла на вулицю , а тонконогі коники в кольорові цятки ще довго не полишали її серденька .

Отак і жила поміж своєї обдарованої сім’ї , вбираючи в себе вміння кожного .

Купалася в їхній любові до свого ремесла .

Тішилася з того сяйва , що випромінювали рідні їй люди , схилившись кожен над своїм ділом .

Росла , оповита духмяним запахом розпиляного дерева , топленого воску , вибіленого полотна .

І не знала запахів кращих ніж ці .

Іноді брала їх зі собою у сни і гойдалася на їх хвилях до самого світанку , розглядаючи дивовижні плетива , зіткані з великою любов’ю .

Малу до важкої роботи ніхто не примушував , хоч як нестерпно сім’ї було .

Бідували вони — ледве кінці з кінцями зводили .

Малу ж берегли .

Дівчинка радо то матері поможе , то бабуні , та все більше часу проводить на луці , розглядаючи кожну квіточку , травинку , вивчаючи білосніжні пелюстки й золоті серцевинки .