Іванка не бавиться – лише хоче побачити свою тінь від місяця .

Місяць сьогодні такий великий .

Такий ясний .

Роздобрілий .

А піймати свою тінь не дає .

О-о-о , як то недобре ...

Іванка колись була зловила руками щура в стайні , коли він крався до щойно вилуплених курчат .

І навіть не побоялася тримати чорний щурячий хвіст тремтячими ручками .

А тут таке ... свою тінь зловити не може .

А було би добре – піймати тінь свою від місяця .

Тоді навіки її покинув би страх .

Так їй казала недавно москалиця .

І коли ще була живою – бабця Варвара .

Але бабця також казала , що ще ніхто , ні одна душа в їхньому селі – й навіть сам панотець Онуфрій , який із Богом говорить , коли хоче , який усе знає і все може , – не бачив своєї тіні від повного місяця .

Десь-то на світі є люди , що бачилися з власного місячною тінню , – то й нічого в житті не бояться .

Але тут таких нема .

А чому – ніхто не знає .
Іванка зітхає , вкотре задирає голову догори – і знову пильно й довго вдивляється в яскраві небесні колісниці , що збивають зоряний пил на землю , ніби дають їй якийсь потаємний знак серед чорного лісу – грізного , мовчазного і запашного водночас .

Через густо всіяне зорями небо й незвично гарячий червневий вечір Іванка запізнюється додому , за що їй , певно , таки дістанеться від тата , який наказував іти « одна нога тут – друга нога там » , щоб почерез п’ятницю не заходити в суботу .

Але нащо їй тепер летіти стрімголов ?

Бабця вчила , що треба ходити « степенно » – поважно , не поспішаючи , щоб люди добре могли роздивитися пішого , а піший щоб не наганяв страх на людей своїм поспіхом . « Хід пішої людини багато чого скаже тому , хто має очі й голову » , – казала .

Бабця Варвара говірлива була – про все на світі Іванці розказувала .

І ніколи її не сварила .

Не те , що тато : одна нога тут – друга там .

Та навіть дещо судомна згадка про батькові покарання , коли за ненавмисний непослух доведеться товктися в кутку коліньми на кукурудзяному зерні чи рахувати вголос болючі арапники на своїй гузичці , не могла змусити дитину відірватися очима від круглого-прекруглого місяця в небі .

А на місяці два рідні брати стоять – очі до очей – з вилами , готові ось-ось розпороти одне одному животи .
Іванка зіщулюється від згадки про недавню сварку на подвір’ї найближчих їхніх сусідів – Різунів .

За що сварилися брати Михайло та Василь , Іванка не знає .

А може , зо страху забула .

Лише пам’ятає , як несамовито , з виглядом розлючених биків , брати сунули назустріч , заносячи вила над головою один одного , наче змагалися у вправності й спритності , з’ясовуючи , котрий брат швидше проткне іншому братові черево .

Лютий рев стояв на подвір’ї сусідів – і до кривавого зіткнення лишалося , може , з півкроку , як зі свого подвір’я на все горло заверещала Іванка .

Верещала так , ніби її саму ось-ось мали взяти на вила .

Ніби вже чула холодний доторк зубців на власній шкірі .

І тоді брати зупинилися , спантеличені чи то дитячим вереском , чи вражені власного безрозсудністю .

І кожен опустив свою нехитру зброю , що ще трохи – і простромила би черево іншого брата до самого хребта .

Іванка тепер дивиться на місяць і думає , що ці , небесні брати , брати місячні , Каїн і Авель , – лютіші за тодішніх Михайла з Василем .

Здається , ще хвилька – і червоні ягоди їхньої крові покотяться з неба .

А може , котяться вже , і зараз бризнуть їй просто в личко ?

Вона заплющує очі , уявляючи , як ізвідтам , із самого місяця , на землю капає кров забитого Авеля , – і їй хочеться будь-що розборонити розлючених братів .

А хоч би й криком .

Як розбороняла Різунів .

За що вони так люто б’ються там , на місяці ?

А на землі за що ?

Чи їх не можна примирити якимись словами ?

І хто би то зробив ?
Іванка знову стає навшпиньки , здіймає руки до неба , ніби намагається дістатися до знавіснілої пари .

Вже навіть чує , як наливаються силою худі її ручки й голосно , чи не на увесь ліс , б’ється серце .

Проте стримує крик у горлі : а раптом хто вчує ?

Прикушує зубами язик .

І тягнеться руками вверх .

Однак маленька голівка і далі малює картину – страшнішу страшної : кожен із братів , розлітаючись у сторони за допомогою Іванчиних рук , забирає з собою частину прикутого до себе місяця ; круглий красень поволі розпадається надвоє – і тоді по небу блудять два його розірвані , пошарпані кусні , а Іванка із землі намагається їх здокупити , зшити ...

Бо як же людям жити без місяця – коли без тонюсінького ріжечка , коли без отакого круглого , неначе гарбузик ?

Під повним місяцем можна збирати а хоч би й ягоди , якби мама дозволяла .

А можна шукати папороть у ніч на Купала .

Ох-ох-ох ... залишається всього лише три тижні до Купала .

Отоді Іванка знов розіграється !

Дитина знову зітхає .

Та якось так , як зітхала її бабуся : глибоко , але коротко .

І дивиться на місяць .

Ні , не може бути , щоб то отак ворогували два рідні брати .

То люди на них вигадують , щоб дітей сварливою фамілією лякати .

І в селі он скільки сварливих людей .

А за що ?
Бог його знає .
Іванка над тим не дуже думає .

Вона не любить сварку .

Вона любить думати .

Але так , аби ніхто не знав .

Та , якщо брати б’ються не за землю на місяці , то чого той місяць час до часу таки меншає ?

Отак бере – і на очах маліє , аж страшно уявити , що колись зненацька почне шматками відпадати прямо на людські голови ?

А може , правду казала їй Софійка Дронякова , що то не брати – вовки живуть на місяці , і гризуть його доти , доки не лишається з місяця худенький кусник ?

Місяць після того дуже довго і важко слабує , далі поправляється , а потім вовки знову продовжують гризти відновлені місячні боки .

І так – до смерті .

Але до чиєї смерті гризуться вовки , місячної чи вовчої , – Іванка не розуміє : те , що вовки колись умирають , як люди , – вона знає .

Та хіба може наступити смерть місяця ?!

Вона геть чисто заплуталася .

І їй не подобається думати про вовків на місяці .

Чого би то вовкам дертися аж у небо , коли ондечки скільки лісу довкола ?

Бігай – не хочу , спи собі під смерічкою чи буком , ситих овечок із кошар кради , а не ламай зуби місячним каменем .

А вони , вовки , казала Іванці Софійка , пнуться на місяць , коли люди не бачать , а тоді роблять там страшні переверти .

От про Каїна й Авеля , але без вил , думати краще , хоч і страшно : якось же ж і вони залізли на місяць .

І живуть там .

І все звідти бачать .

Та ще чомусь сваряться між собою .

Ні , щоб ото бавитися .

Бо мають коли .

Їм же по молоко в Дідькову Яму щоранку й щовечора ходити не треба .

Город полоти не треба .

Малих сестер і братів доглядати також не треба .

А їм і там недобре .

Що то за люди ?!

На землі – недобре .

На небі – так само .

А де добре ?