Каньовський скочив на коня , і за ним тільки закуріло . Дід співав , Амфібрахій з Устимком сиділи бій нього , довкола стояли люди . Амфібрахій був настільки пригнічений , що жодної молодиці не вщипнув , жодній дівці не посміхнувся і не послав розпусного бісика ... Що ж на них чекає ? З поважною охороною прибули старці на вечерю до Каньовського . Про нього далеко йшла слава як про страшенного марнотрата , тож смажені поросята на рожнах , десятки чи , може , сотні страв на довжелезних столах не дуже їх здивували ... Таких страв , які лежали там на мисках , тарілках , тарелях та підносах , Устимко ніколи навіть і не бачив . Як звабливо все це пахтіло ! А яке ж воно має бути смачнезне ! Бідному хлопчикові набрався повний рот слини , особливо коли побачив , як тлусте повареня , сидячи на сходах ганку , вминало смажену курку , кидаючи здоровенному псові такі шматки , якими й Устимко не погребував би поживитися . Дід , видно , здогадався , про що думає хлопчик , тому погладив його по голівці і тихенько , ніби сам до себе , але так , щоб почув малий , прошепотів : « А наша каша все одно смачніша ! Ну , хто з них хоч раз пробував нашу кашу ? » Устимко поглянув на діда і сильніше стиснув його руку , але той уже не звертав уваги на хлопчика , а своїми невидющими очима дивився кудись перед собою і щось шепотів . Що саме — малий уже не чув . Амфібрахій ішов попереду , винувато похиливши голову . Самому пропадати не страшно . Діда шкода . І малого . Ні в чому не винні . І треба воно було йому ?.. Зайшли досередини . Там уже бенкетували . Лунала музика , присутні про щось перемовлялися , сміялись . Усі знали , що Каньовський любить бенкети , полювання , добре вино та гарних жінок і немає для нього , мабуть , більшої кари , як пережити праведно та по-християнськи піст . Та й не постував він ніколи . От і зараз . А навіщо ? Грошей на забаганки вистарчає , тож який сенс себе обмежувати ? Хтозна , що там , на тому світі буде ? Та й чи буде той світ узагалі ? Треба поспішати пожити тут . І так , щоб усмак ! Тож помирати йому зовсім не хотілося . Тим більше зараз . Тим більше так безславно . А за управителем давно спостерігалася зайва пожадливість , заздрість , хоча він і не бідував : його , збіднілого дворянина і далекого родича , Каньовський поселив у добротному будиночку , незле платив , заплющував очі на його крадіжки ( ну , і сам же таким не гребував , тож міг зрозуміти ) , а той і справді знав , що і де у Каньовського погано лежить , тож легко міг прибрати все це до рук . Та й у маєтку цьому він не так уже й часто бував , тож управитель був майже повноправним господарем . Хоча й від покійних батьків спадок йому дістався не такий малий . Треба було обачніше в карти грати . Але й це міг Каньовський зрозуміти ... Але ж замахнутися на його життя ! Ну-ну , подивимося , що з того буде ! Ну , що ж тут удієш ? Свиня невдячна . От і допомагай бідним родичам після цього ! Музика стихла . Старців підвели до пана . Стояли перед господарем . Малий тулився до діда і міцно тримав його за рукав , дід був напрочуд стриманим і дивився кудись перед собою . Він здавався вищим за все , що тут відбувалося , старшим за Каньовського , мудрішим за нього . І якби не проста сіра свита , не стоптані чоботи , не кобза під полою , то можна було б подумати , що пан , ні , не пан , а сам цар стоїть ось тут , посеред покоїв . І такими мізерними здавалися ці покої , ця суєта , ці пишно вбрані пани і сам Каньовський ! Бо не було в ньому правди , не було в ньому щирості , які вивищували діда Мартина над ним , наближали його до вічності і праведності . Що був проти нього якийсь там Каньовський з усіма своїми грішми та маєтками ? І тулився до нього малий Устимко , розуміючи , що сильнішого за діда у цій залі немає нікого .