Дорогою зупинялися в селах , старцювали . Устимко приспівував дідам . Амфібрахій шукав підробіток . То молитви продавав свої спудейські , то щось комусь косив чи рубав , а бувало , хтось приходив до діда і просив якогось зілля на лік і тоді дід , пояснивши Амфібрахію , яку саме траву треба принести , посилав його на пошуки . Дуже часто дід досить точно вказував , куди саме йти і де рвати чи копати , що при тім примовити , що покласти на землю . Часом Амфібрахій , керуючись настановами старого кобзаря , знаходив траву дуже швидко , але чекав аж до заходу сонця , або доки на небі згасне остання зірка , або до іншої якої пори , — тільки тоді можна було зірвати її так , щоб вона мала силу прогнати духа хвороби . Чи вірив у все це сам Амфібрахій ? Мабуть , ні . Але так треба було зробити . Саме так , а не інакше . Тож і робив , як веліли . Якісь звичні трави , такі як материнка , ромашка , липовий цвіт чи полин , знали всі , тож Амфібрахій шукав у лісах ліпник та калган , прикрит і переступень , розрив-траву та адамове яблуко . Бувало , дід просив принести зілля так , щоб дорогою не промовити ні до кого жодного слова . І Амфібрахій мовчав . Шукав якісь потаємні стежки , аби менше зустрічатися з людьми , а коли не витримував і все-таки говорив з кимось , вертався назад і починав усе наново . Дід би все одно ніколи не дізнався , говорив він із кимось чи ні , але дурити сліпого ... не по-людському . Та основним заробком Амфібрахія у цю пору була допомога на жнивах . Люди були зайняті в полі , і не було їм часу зараз слухати кобзарські псальми , думи та пісні . Зупинялися в селах на кілька днів , діди більше відпочивали й розмовляли , Устимко гасав із ровесниками , десь комусь щось допомагав , а вечорами старці йшли по хатах чи в поле до жниварів , які часто там і залишалися на ночівлю , і співали для них . Разом їли куліш і кашу , говорили про життя , про джуму , про козаків , про батька Сагайдачного і Дорошенка , згадували про Ляща , що за наказом Конецьпольського років десять тому на Великдень вирізав усіх людей , які тільки були в церкві , навіть дітей не милував ( Не бояться люди гріха , де ж то таке робити ... ) , і про війну , про унію ( І навіщо вона здалася ? І що ж тепер з того буде ? Чи не покарає їх за це Бог ? ) . Пани собі щось там мудрують , а у хлопів чуби тріщать ... З усіх сторін обсіли нашого брата вороги і ніяк не дадуть нам спокою . А нам же так мало треба для того , аби просто жити , — клапоть землі й ковток волі . А натомлені за день дівчата лягали на землю , простягали змучені від роботи руки вздовж тіл і співали щось таке журливе та сердечне , ніби кликали кого з темряви , а він , отой хтось , усе не йшов і не йшов . І здавалося , навіть поворухнутись від утоми вже не можуть . І тільки голоси їхні свідчили про те , що вони живі . Замовкало тоді все довкола . Все слухало лише їх ... і про що б вони не співали : чи про милого , який не прийшов , чи про струєного Гриця , чи про те , як брат із сестрою стали квітами , — це було ... велично . Це була їхня , дівоча молитва , яку , крім них , ніхто не зміг би повторити . Для чоловіків це було недосяжно . Жінки або ті дівчата , що знаходили собі пару , назавжди втрачали цю здатність співати саме так . Діди співали теж . Але не тільки співали . Вони переказували родичам із далеких сіл новини , часом передавали передачі — переважно гроші : « Там , за верстов десять , село є таке , Вербівці називається . Там Паляниці живуть . То ви Гната Паляницю спитайте . То родич наш , удівець . Чули , що корову йому грім забив . То ми оце йому тут трохи зібрали . Передасте ? » Старці брали . Дякували за довіру , перепитували ще щось за тих Паляниць , аби нічого не наплутати . А Амфібрахій лише дивувався : як ці люди можуть так вірити їм ? Простим подорожнім , чужим , незнайомим ... Вони ж можуть просто оминути ті Вербівці , і ніхто й не дізнається , хто вони і куди пішли . Що це — наївність чи безмежна довіра до тих , хто несе слово правди ? « А може , щось йому ще переказати , тому вдівцеві Паляниці ? » — « Перекажіть , що у нас усе добре , а от у дядини його , Одарки , син утопився . Вже чималий хлопець був . Та на все Божа воля . І Ліцінарові не пережили пошесті . Всіх покосило , вижило тільки мале одне , ще в колисці . То люди забрали , там у них сусіди бездітні були ... » Якось наговорили стільки , що й годі було все запам'ятати . Амфібрахій слухав-слухав , а тоді дістав із кишені перо та каламар , пошукав пляшечку з чорнилом і почав усе записувати . Тепер точно не наплутають . Паперу в нього було небагато ( та й не купиш же його , бо дорогий ! ) , тому писав дрібненько , скорочував слова , аби лише записати основне . Так запрацювала їхня « пошта » . Пакуночки вони передавали за призначенням , а листи Амфібрахій зачитував адресатам . Устимко завжди дивувався , що Амфібрахій , виявляється , вміє не лише букви-кузьки на слова перетворювати , а й слова може буквами записувати .