Служба тяглася безконечно довго . Устимко роззирався на всі боки , на позолочені царські врата , колони , перевиті виноградною лозою , на поважних та зосереджених богів , що дивились із потемнілих ікон просто йому у вічі . Десь над дверима , під самою стелею , співав церковний хор . Линули чоловічі , жіночі і , здається , навіть дитячі голоси . Мелодія , породжена церковним хором , була важка і густа , але барвиста , як святковий убір нареченої . Хор слухали уважно , намагалися підспівувати йому і часом приєднувалися до нього всі присутні у церкві — в тому числі й старці зі своїми поводирями . Після служби висипали на церковне подвір'я , стали з кошиками в коло , тоді вийшов священик , прочитав молитву і освятив те , що принесли люди . А потім іще довго жалісливі господині під церквою роздавали свячені яблучка дітям , просили молитися за їхніх померлих Івасиків , Настунь , Гапочок ... І тоді сідали десь у холодочку і , перехрестившись , теж собі кусали яблучко . Вони вірили , що цієї миті Мати Божа на небі роздає яблука їхнім покійним дітям . Вони згадували про них і їли разом із ними . У когось текли сльози . Гіркі це були яблука . Устимка теж щедро наділили садовиною . І він щиро обіцяв молитися за кожного : і за Івасика , і за Настуню , і за Гапочку . За всіх-усіх . Він би й так молився , задарма , але всі ці тітоньки , пхаючи йому в торбу яблука , вірили , що це вони власній дитині дають . Устимко дякував і брав . Старці після служби мали в церкві ще якісь свої справи — щось там зі свічкою , невгасимою лампадкою , грішми ... Дід Мартин відпустив свого поводиря разом з іншими додому — тобто до панотця . Йшли цілою ватагою , гризли яблука , розповідали всілякі бувальщини . Устимко і собі сміявся , теж щось розповідав . Хвацька у них кумпанія вийшла — все життя б так гуляв !.. Все життя ? А мама ?.. Згадав про маму ... ще довго її не побачить . Але повернеться — уже з ремеслом у руках . І тоді вони ніколи не знатимуть більше злиднів . А він учитиметься , Боженьку , як він учитиметься !.. Та він ночей ладен не спати , годити тому Котові — який то ще він буде , той Кіт ? — як не знати кому , аби тільки грати навчив . А за кобзу він що завгодно готовий віддати ! Але все одно до мами хочеться ... Саме минали гостинний двір . Попри нього , як зазвичай буває , зібрались міські п'янички , для яких велике церковне свято було гарною нагодою пропустити келішок-другий ( а за ним — третій , четвертий і ... хтозна , який там за рахунком ) , поважні заїжджі ґазди , що прибули на ярмарок та на храм із усяких усюд . Зазвичай ці заїжджі ночували десь у родичів чи шукали житло деінде , але нині ж — храм ! У місті були сотні чужих людей . Може , тому і під храм підгадували кобзарі свої цехові збори — сходку , щоб менше на них звертали увагу , щоб менше впадала в око велика кількість мандрівних сліпців . Устимко задивився чогось на подвір'я постоялого двору і присвиснув : коло коней стояв якийсь дуже вельможний чоловік — немолодий уже , з сивиною , у дорогому одязі - і щось , переходячи час від часу на підвищені тони , говорив ... їхньому Амфібрахієві . Амфібрахій здебільшого мовчав . Іноді кивав головою і відповідав : часом дуже тихо , ніби вибачався , визнавав якусь свою провину , часом — щось заперечував , розмахуючи руками , чухав чуприну і ледь не кричав . Він був дуже понурим , Устимко ніколи його таким не бачив . Схоже було на те , що оцей старший пан за віщось його вичитував . Що це за чоловік ? Хто він такий , що дозволяє собі так говорити з їхнім Амфібрахієм ? І чому Амфібрахій слухає його ? Чому , коли йому така неприємна оця розмова , просто не повернеться й не піде ? Устимко думав , що Амфібрахій ніколи і нікому не дозволить отак говорити з собою . Навіть тоді , на бенкеті у Каньовського , вельможний пан чемніше поводився з Амфібрахієм . Хто він , цей чоловік ? Устимко насторожився . Потихеньку відстав від гурту поводирів і сховався за ворітьми , так , аби чути , про що йде мова . Краще бути тут , бо ж чи не доведеться виручати Амфібрахія ? Може , цей чоловік хоче заподіяти йому щось лихе ?