Івану теж сподобалося , що ми заїдемо у тихий боневицький двір . Там є пиво , є з ким побалакати . Буде він розказувати , як я пішки йшов від Тернової , шукаючи гадані папери . Але мені то байдуже . Я не шкодував , що не знайшов ані найменшого кусника Гербуртового письмового спадку . Я прочитав по слідах , як все було насправді . І орла ми побачили з Павлом . Як дитина вірить , що то був ясновельможний , то нехай . Брама була зачинена , що виглядало трохи незвично , але у дворі залишалось небагато слуг , і нікого , видно , не чекали . Однак як тільки ми під’їхали , ворота розчахнулись , і два брамники низько мені вклонились . Сей вияв пошани підніс мене над моїм скромним становищем , як підноситься колос , коли висхне на ньому важка вранішня роса . Скільки разів я бачив , як ясновельможний заїжджав у двір під сам ґанок , де його стрічали слуги , а він нічим не виказував своєї потреби у їжі чи спочинку , наче був зроблений із заліза . Не поспішаючи виходив з візка чи зсідав з коня , тільки погляд був бистрий і гострий : чи не зрадив його хтось за час відсутності . Кучер підвіз мене під самі східці , Павлусь допоміг висісти з саней , служба теж висипала на ґанок , тільки маршалка не було , і я мимоволі підкорився тій грі , в яку мене втягнули , і понад усе боявся побачити глузливі посмішки челяді , бо ж ніколи мені не стати володарем сього маєтку . Намагаючись не виказати свого страху , я швидко пройшов досередини , а Іван лишився надворі , бо там його місце , хоч я пройшов усю дорогу від Тернової до Боневич пішо . Поки з мене знімали делію і рукавиці , я вирішував , куди мені йти . А куди найперше йшов ясновельможний ? До вогню ! І вогонь гудів у комині , сиплючи іскрами , десь взялося крісло , і поважний старший слуга приніс мені грітого вина з цинамоном і гвоздикою . А я дивився , як у вогні розпадалось на грань дерево , і жар мені підіймався до горла і до очей . Я знав , що це ніколи більше не повториться , тому пив повільно , маленькими ковтками зі срібної чари . Мені здавалось , що дім ніжився , як і я , його схолола застояна кров теплішала , і серце билось веселіше . Тепер мені здавалось , що то не я , а хтось інший йшов по снігу з Тернової під колючим поглядом кучера , хтось інший марив позавчорашнім днем , не помічаючи сіроманців , так воно віддалилось від мене . Дім , наче дитина , вчепився мені в поли одежі , що належала колись господарю , і заколисував , примовляючи : ще трохи побудь зі мною ! І я не квапився , лишався , і не лише заради дому , а й задля тих старих слуг , які хтозна з чиєї милості будуть десь доживати віку , даруючи їм дрібку втіхи . Я ніби повернув час назад . Але я також хотів обійти увесь дім . Я пішов до великої зали , де ще лишалося люстро , що в глибині своїй ховало мій образ сновиди — босого , в самій сорочці , з розкуйовдженим волоссям і невидющими очима . Годинника вже не було , великих образів , де буяло життя з битвами і сеймиками , — теж , згорнуті килими стояли по кутах , вбираючи вільгість , що осідала на стінах . Але се ще була не пустка . Можна було розстелити килими , запалити вогонь у мармуровому каміні , і знову почалось би життя . У бібліотеці , що була одночасно кабінетом Яна Щасного , ось де була правдива пустка . Здавалось , книги самі вилетіли з неї , перетворившись хто на голуба , хто на крука , а хто на сову . Бо не всі книжки вчать істині , не всі провадять до світла , до Бога . Є такі , що завертають чоловікові розум , навіть відбирають його . Подейкували , ніби покійний тримає у сховку під замком чорні книги . На полиці я бачив книги з астрології й алхімії , та вони і в Острозьких були . Вельможне панство завело на них моду ще за часів Другого Зиґмунта , аби вкинути при бесіді якесь мудре слівце . ( АК : Польський король Зиґмунт II ( 1520 – 1572 ) дійсно цікавився окультизмом і періодично ставав жертвою різних шахраїв . Але така тенденція існувала у Східній Європі , коли , з одного боку , переслідували відьом і чаклунів , а з іншого — каста недоторканних осіб , вельмож не гребувала їхніми послугами . Тут пан Северин звалює все на купу , бо не зумів би відрізнити магії від науки . Зрештою , навіть у XX столітті автора « теорії ефіру » Ніколу Теслу вважали чорнокнижником . Безперечно , спокуси змінити своє становище за допомогою магії не може уникнути майже ніхто . Звинувачення у чаклунстві було гарним способом розправитися з політичним чи ідеологічним суперником . В останні роки життя Гербурта добивали церковники за ірраціональне використання Добромильського монастиря . У кризові періоди ( вперше це трапилось під час ув’язнення у Вавелі ) Ян Щасний мав видіння і , звісно , хотів витлумачити їх . ) Я так думаю , що коли чоловік у біді , то може скористатись і з чорної книги , аби порятувати своє життя . Не дай , Господи , дійти до такого , виказати слабість . Треба прийняти чашу лиш від Господа , не питаючи , чи гірке в ній питво , чи солодке . Я зазирнув у всі кути , а раптом знайду щось важливе : клаптик паперу , який можна було б передати синові Гербурта , але довелося б відсувати шафи , а на пошуки паперів у домі мене маршалок не посилав . Я й так чувся невигідно . Далі я постояв на порозі опочивальні , прощаючись з домом . Ось тут я стояв , безсилий і наляканий , спостерігаючи боротьбу за Гербуртову душу . Се ложе напевно продадуть разом з домом . Підкорившись якійсь мані , я причинив двері й ліг навзнак поверх білого простирадла . Подивився спершу на стелю , перевів погляд справа , а тоді зліва , і врешті подивився на місце , де стояв тієї страшної ночі . Я боявся заплющити очі , щоб не потрапити в якусь темну прірву , звідки нема вороття . Лежав , наче на снігу , відчуваючи холод уже не земний , а потойбічний . Стало тихо-тихо . А потім з’явилась миша , пробігла по бильці ліжка і стала вмиватись . Я всміхнувся до неї , і вона втекла . Всміхнувся , бо вона тут господиня , а не я . XV Від того , що я попрощався з домом без суєти , так , як годиться , мені стало легше . У Низькому замку змінювались люди : одні приїздили , інші від’їздили , надовго ніхто не затримувався . Чи розуміли гості , чи їм делікатно натякали , що довге перебування дорого обходиться ясновельможній вдові і сиротам . Княгиня після Стрітення поїхала з дітьми у Мостиська , а звідти мала вже вернутися з паничем , Яном Левом . Я не дивувався . Тут гамірно , кожен пхається зі своїм співчуттям . Ясновельможна підупала на здоров’ї від смутку й неабияких клопотів . Але тепер до замку приїхав такий собі пан Мацієвський зі своєю канцелярією . Одні переписували інвентар , інші приймали прохачів , шукали боржників , віддавали борги . У Нижньому замку була своя канцелярія , але та займалася щоденними видатками й орендарями . Чув я , що за се платив нібито сам князь Януш , отець ясновельможної , бо переймається , щоб удову не пустили з торбами . Я подумав , що на той світ статки ніхто не забере , а от справи честі повинні душу непокоїти більше . Позаяк смерть забрала пана Гербурта нагло , то вини його в тому , що боргів багато , нема , і коли душа ясновельможного , блукаючи поміж писарів і писарчуків , чимось і тривожилася , то вже ж не тим , зійдуться рахунки чи ні ? Є клопіт живих , а є клопіт мертвих . Часом доводилося мені переходити межи прохачів , що товпилися коло канцелярії . Цікаво було послухати , що вони просять від уже померлого пана добромильського маєтку . Бо буває так , що зроблять одному добре , а іншому з того вийде на зле .