Назар не розповідав батькам про свою муку , однокласникам такі речі нецікаві , це ж не привезені свіжі враження від крутої гри київського « Динамо » .

Священик , такий старенький , висохлий , як нетлінні мощі , лише махав пальцем .

Не можна , сину , не любити близьких , зле зробив , що хотів ударити брата , треба молитися , молитися .
Назар ще збирався багато йому розповісти , але до сповіді вишикувалася черга прихожан , священик квапився , адже він один , а пастви багато .
Назар молився , легше ставало ненадовго , Боже , чому людина така самотня й беззахисна ?

Ні селяни , ні митці , ні міністри не застраховані од важкої хвороби , втрати таланту , енергії , віри ; і вже нікому вони тоді не потрібні .

Забуваються всі заслуги , нікого не цікавить їхнє здоров'я , покладене на вівтар молоху , а колишня слава стає лише випотрошеним відразливим опудалом .

Забуті усипальниці колишніх знаменитостей , міль , яка нищить сторінки найпопулярніших колись книг , хробаки й стерв'ятники , що пожирають бездиханні тіла , непотрібні речі , колишні об'єкти біснуватої фетишизації ...

А що вже казати про безіменних трудяг із своїми конкретними долями , зворушливими мріями , над якими глузують зловісні щербаті Мойри ?

Ще вчора щасливому егоцентрику видавалося , що він хапнув Бога за бороду , а сьогодні - лише розпука , порох від планів і сподівань ...

Але й скручені в неприродних позах , спотворені гримасою невиповілих таємниць самогубці - не вихід , тільки свідчення приреченості людини .

А де вихід , ти , що єси на небесах ?

Десь через місяць після невеселої київської гостини Назар понуро брів їхнім сірим райцентром .

Хмари , здавалося , висіли безпосередньо над невисокими будинками .

Якби тут звідкись виринув хмарочос , то неодмінно зачепив би цю сіру важку попону переддощової безнадії .

Низькі провінційні хмари нагадували розповнілу й обрезклу 45-річну вагітну жінку , котра , переносивши дитину , ніяк не може розродитися ....

Так нецікаво стало вчитися , такі нудні й висмоктані їхні педагоги , мовби ця школа зібрала під власний дах найсіріших , найпересічніших учителів , щоб вони поширювали учням , наче швидконогу інфекцію , власну вимотаність , спустошеність , нецікавість .

Іноді хотілося підійти до котрогось сіяча вічного і вліпити йому жорсткого щигля , може , хоч би тоді стрепенувся , крикнув , скотився до істеричного вереску , та що завгодно , лиш не це занудне : « Учні !

Відкрили підручники , читаємо параграф вісімнадцятий » або « Кисільчук , не фантазуйте , такого немає в підручнику » .

Ці автори підручників , що мають свої болячки й проблеми , навіть не підозрюють , з яким аксіоматичним фетишизмом сприймаються їхні вторинні зіжмакані думки , управлені в несхитні канони методичних постулатів .

Вони навіть не уявляють , якими ідолами й божками є в сотнях тисяч шкіл країни , що територією майже дорівнює Франції !

Але - парадокс - як люди , білкові субстанції , вони не цікавлять учителів , значна частина яких не спромоглася б назвати по батькові автора несхитного ідола , управленого в некрасиві невиразні палітурки .