Максим вирішив прогулятися. Починалася весна. Він ішов — і не впізнавав міста. Треба було забігти в кравецьку майстерню. Коли звідти виходив, побачив, що ззаду майстерні є овальний двоповерховий будиночок із балконами, перегородками, випраною білизною — усе, як колись, коли він був юним.
Ці балкони з химерними перегородками й допотопними прибудовами, ця випрана білизна, що розвівалася на вітрі, наче сексуальний прапор, раптом набули для нього якогось нового значення, розбухли додатковими смислами.
Він подумав, що за цими дверима триває якесь таємниче життя його земляків, про яке він ніколи не дізнається, до якого не матиме жодного стосунку. Максим засміявся. Йому навіть не хотілося домислювати, якого кольору це життя. В його уяві існували тільки чисті ризи чужої приватності, милий ідеалізм випраної білизни й химерних перегородок. Він не хотів нічим споганити своє чисте відчуття, таке раптове й несподіване, таке біле, як материнське молоко.
Подумав, що за котримись із таких дверей може жити його Незнайомка, його Лорелей. Вона заходить сюди вечорами, тихо стукаючи каблучками. І цей стукіт уявних каблучків, ця можливість життя на другому поверсі овального будинку його незустрінутої Суламіт дивним чином додала йому надії й життєвої перспективи.
То нічого, якщо її там немає, або вона не така, як він собі уявляє. Вона ж є у його свідомості, його вузькостанна світлокоса Панна. Вона теж може гіпотетично прогулюватися цими вулицями й навіть заходити у кравецьку майстерню.
Може, у тій кравецькій майстерні жінки виготовляють світлі кольчуги для містика, що бачив світло. Він спеціально приїжджає сюди два рази на місяць, відшукуючи гіпотетичну державу світла біля звичайнісінького балкону з випраною білизною, що, знай, похитується, як вільний радикал.
Максиме, усе нині здається тобі незвичайним, усе ти любиш, мовби пробудився від летаргійного сну. Ти заснув, коли тринадцятий минало, а пробудився аж нині біля кравецької майстерні. Ти відчуваєш світло невідомого походження. Ти не знаєш, чому ти, чому світло, чому відчуваєш.
Звідки це диво преображення облич? Може, ти помираєш, Максиме? І бачиш світло, але це лише агонія білого, останній спалах перед непрогляддю, прощальний зойк радості? Ти щипаєш себе за руку — ти є, судини переганяють твою кров, ти не хочеш вмирати, твоя кров буде ще довго згортатися й густішати.
Навколо суцільне свято, відмінне від карнавальних гулянь з їхніми неглибокими веселинами й веселунами. Вічний потік проходить крізь тебе, вділяючи свого невичерпного дару. Він скрізь — у мегаполісі й стодолі, йому нема перепон.
Починало сутеніти. Небо закроювалося червоним. Але це червоне не несло апокаліптичного змісту, не буянило вогнем, що палить живе. Воно не підпливало кров'ю, а було викликом твоєму стереотипному думанню, твоїм штампам і приманкам. Червоне палило скверну — і вона ставала небом.
Але де Панна, що мала народитися з нового вогню? Блок, до речі, також думав про це —
вхожу я в темные храмы, совершая бедный обряд...
Вона мусила зафіксувати твою тимчасову перемогу над тліном, твій короткий політ над розпадом. Без її благословення ти можеш оступитися. Тебе затягне чорторий відцентрових сил. Тебе подолають химерики власного розуму...
Сила Максимової уяви була такою потужною, а енергетичний вихор навколо нього — таким сприятливим, що він виразно почув тихий стукіт каблучків. Протилежною вулицею справді йшла тонкостанна світлокоса тиха реінкарнація з дев'ятнадцятого століття або вікторіанської доби, коли жінки ще вміли любити.
Максиме, якщо ти зараз не заговориш до неї, якщо ти з нею не познайомишся, то всі твої мрії моментально вивітряться — і ти будеш гостро депресувати в нападі циклотемічного спустошення. Адже ейфорія близька до порожнечі.
Але геть цю набридливу декадентську гарбу! Ти щойно звільнився від неї. Значить це можливо! Ти не для того відчув радість споглядання чужого балкону з химерними перегородками, щоб знову впасти в депресняк!
Біжи за тонкостанною, доганяй її, говори з нею, щось придумай, щоб вона не налякалася, ти ж можеш бігати! Розповідай їй анекдоти, купи їй квіти, скинь свою куртку й обвий нею її тіло, лише затримай її біля себе! Скажи їй, що всі чоловіки — романтики, усі страждають від прихованого комплексу Дон Кіхота, усі стомилися без своїх княгинь Ярославен, лише не знають, де їх шукати.