Проте помста селян полягала в іншому . Вони просто не вийшли на роботу . І якщо пшениця могла й почекати , то худоба залишилася без належного догляду . І п'ятдесят невидоєних корів зчинили по всій околиці страшний лемент . Жінки затуляли вуха й плакали , рвалися допомогти нещасним тваринам . Але чоловіки були невблаганними : нехай мучаться ! Нехай віднині сам пан їх і доїть , якщо вміє ! І ось з цієї події й розпочалася історія сходження родини Макара . Тоді йому було десять чи одинадцять років . Два дні хлопець плакав , накривши голову подушками . Але й через гусяче пір'я до нього долинали плачі нещасних « рябух » , яких він пас і яких знав поіменно . Малий Макар не розумів , який стосунок має лютий пан до цих бідолашних тварин . І чому вони мусять мучитися … На третю ніч , дочекавшись , коли батьки заснуть , Макар виліз із ліжка й побіг до панської стайні . Відкинув засув і занімів від жаху та жалю : п'ятдесят пар великих коров’ячих очей дивилися на нього з людським болем . Тварини навіть припинили кричати — просто дивилися з докором . І Макар узявся до роботи . Цілу ніч і півранку він доїв корів просто на землю . Його пальці заніміли , а вся земля була просякнута піною і запахом свіжого молока . Але коли перші промені сонця освітили крони дерев , мукання стихло й село поринуло в довгоочікувану тишу . Друга « серія » цієї родинної легенди почалася того ж ранку . До стайні , в якій уже спокійно спали звільнені від тягаря тварини , заглянула юна панночка . Треба сказати , що це було допитливе і геть не схоже на свого суворого татуся створіння . В селі подейкували , що дев’ять років тому народила її циганка , в яку був закоханий пан Островершенко . Відтак циганка втекла з табором , підкинувши панові його маленьку донечку . Пан назвав її Марією . Виписав для неї зі столиці купу гувернанток і вчителів . Але ті просто не знали , що з нею робити . Адже , як сказали б зараз , Марія була доволі « проблемною » дитиною . Цілими днями дівчинка ганяла по ланах з місцевою дітлашнею , роздаровувала дівчаткам свої мереживні сукні або вимінювала їх на полотняні запаски і вишиті сорочки . Часто можна було побачити , як вона скаче через усе село на своєму маленькому поні , яке тато виписав їй з Англії , або сидить на розлогому вітті старого дуба і читає книжку . Або , втікши від своїх няньок , купається в ставку . Цього ранку дівчисько , як завжди , вистрибнуло з вікна своєї спальні просто в мокру від роси траву . Їй конче було необхідно дізнатися , чому замовкли корови . Адже до того всі няньки та гувернантки ходили з головним болем , обв’язавши вуха хустками і позатикавши їх шматочками корпії — так називалася тоді вата . У вранішній тиші нарешті було чутно , як співають пташки . Усі в маєтку спали міцним сном , адже втомилися за ці ночі суцільного коров’ячого галасу . Отже , Марія вистрибнула з вікна і попрямувала до стайні . І що вона там побачила ? Звільнені й щасливі тварини мирно посапували в стійлах . А просто посеред стайні на купі вологого сіна лежав … чортяка ! Він був малий і замурзаний . На щоках — чорні сліди від брудних сліз , пальці рук — розпухлі й скорчені , рот розкритий , дихання гаряче , мов з пекла . Щоправда , чортяці не вистачало хвоста і копит . Марія обійшла його тричі , вгрузаючи ногами в розмоклу від молока землю . А потім присіла поруч , радіючи можливості поспілкуватися з нечистою силою . А « нечиста сила » спокійно собі спала . Минула година , і чортяка несподівано розплющив очі . І в сонному маренні побачив над собою дивну істоту — в довгій білій сорочці , з розпущеним чорним волоссям , що огортало її стан аж до п’ят . Промені світла , що пробивалися крізь діри в даху , золотим контуром окреслювали всю тендітну постать … Хлопчик і дівчинка з переляку одночасно перехрестилися . Адже обох учили хреститися , коли побачиш щось дивне і несподіване — тоді мара зникне . — Ти не ангел ? — запитав Макар . — А ти не чорт ? — запитала Марія . І вони засміялися . Забігаючи наперед , варто сказати , що так відбулася перша зустріч тих , від кого залежало моє народження майже сто сорок років по тому ! Макарові було одинадцять , Марії — дев’ять . Макар був сином кріпака , Марія — панночкою . Звісно , тоді ніхто і уявити не міг , у що виллється їхнє знайомство . Але історія з доїнням корів для родини Макара закінчилася несподівано щасливо . Почувши про такий героїчний і милосердний вчинок хлопця , пан Островершенко розчулився і подарував родині свого рятівника хутір . З того часу батьки Макара стали заможними . І рік від року почали збільшувати свої статки . Діти , звісно , більше не зустрічалися . Хоча Макар доволі часто нипав біля панського маєтку і здалеку спостерігав , як бешкетує його випадкова знайома . Відтак же , років за п'ять , пан Островершенко віддав доньку на навчання в столичний пансіон , а сам вирушив до омріяного Парижа . Зустрілися молоді люди аж за десять років , коли панночка після навчання повернулася до своїх гаїв . На ту пору , нагулявшись у Парижі , повернувся до села і пан . Він привіз нову дружину — француженку . Треба сказати , що панночка Марія не дуже змінилася . Столичне життя з його балами і нудними кавалерами аж ніяк не вабило її . Певно , в ній нуртувала вільна циганська кров її матері . І тепер , коли Марія подорослішала , це ще більше почало даватися взнаки . Дівчина продовжувала дивувати і батька , і прислугу . Начитавшися Дюма , Жуля Верна , Марка Вовчка , Майна Ріда та Жорж Санд , вона скакала на коні по селу в чоловічому вбранні — в штанах , високих чоботах та шкіряному капелюсі . Як і в дитинстві , вона полюбляла гуляти по лісу на самоті , лише з велетенським чорним хортом . І вміла стріляти з рушниці . Пан Островершенко , а особливо мачуха , просто не знали , що з цим усім робити . Хіба так поводяться панянки з порядних родин ! — обурювалися вони . І соромилися сватати доньку за будь-кого з місцевої аристократії — кому потрібна така навіжена , невихована дружина ?! Тому Марія завжди була сама . Виїздила на полювання лише зі своїм вірним псом , а всіх залицяльників проганяла . Вона вміла самотужки розпалити в лісі вогнище , підсмажити підстрілену качку , не боялася переночувати біля річки в солом’яному наметі . А потім поверталася до маєтку замурзана і щаслива , мов який-небудь індіанець Джо . У селі подейкували , що панночка « несповна розуму » . Хоча й гарна . Така гарна , що очей не відвести ! Щоправда , роздивитися її обличчя нікому не вдавалося — через завжди насунутий на лоба чоловічий капелюх . Вона мчала селом , здіймаючи під копитами клуби пилу ; і селяни хрестилися вслід потрійним хресним знаменням . На той час родина Макара мешкала на хуторі , мала гарне подвір'я , коней , свиней та корів . І в селі вже вважалася « панською » . Макар рідко з’являвся на людях , адже мав купу справ по господарству . Пам’ять про маленьку дівчинку давно вивітрилася з його голови . А вона , звісно , теж забула , як десять років тому зустрілася з малим « чортякою » , що спав на купі сіна посеред стайні … Тут треба завважити , що родина Макара , несподівано розбагатівши , взялася і за освіту . Адже добре господарювати на землі — це ще замало для того , щоб вважатися людьми освіченими й поважними . Тому , трохи подорослішавши , Макар розпочав самостійно навчатися різним « панським мудрагелям » . А ці « мудрагелі » можна було почерпнути з книжок . До того в їхній хаті була лише одна книжка — « Кобзар » , що зберігалася поруч із іконою Пресвятої Богородиці . Макар знав її мало не напам’ять ще з дитинства , але цього йому виявилося замало . Тому він частенько навідувався до столиці — і не лише задля того , аби взяти участь в ярмарках і накупити там різних господарчих речей . Разом із необхідним приладдям та начинням він купував різні книжки . Навіть потоваришував у Києві з господарем книжкової крамниці , який став його першим і незмінним порадником у « книжковій справі » . Таким чином на книжкових полицях нашого « прапра » з'явилися і Жуль Верн , і Майн Рід , і Марко Вовчок з Іваном Франком та Ольгою Кобилянською . І навіть зовсім несподівані книжки англійських економістів , етнографів та істориків — тобто тих розумних людей , які писали про облаштування життя на землі . Через це парубка вважали в селі дивакуватим . Коли Макарові прийшов час привести до хати дружину , ніхто з місцевих дівчат не наважився прийняти сватів навіть від такої заможної родини . Хоча сам парубок аж ніяк не сумував через це — йому подобалася воля . Він любив блукати лісом і міркувати про облаштування світу , про мандрівки і відкриття . Одного разу , гуляючи біля скель річки Тетерів , він помітив на одному з пагорбів димок від ватри . Оскільки ця ділянка лісу належала йому , хазяйновитий парубок вирішив перевірити , хто насмілився посягнути на його власність . Чи не треба негайно братися за рушницю й покарати злодіїв ? Він зліз із коня і почав тихенько прокрадатися крізь хащі , тримаючи напоготові рушницю . Але вона не знадобилася . Адже він побачив ось що . Посеред галявини тліло багаття , біля дерева куняв розкішний крапчастий кінь , а біля багаття лежав , розкинувши руки , хлопець , обличчя якого прикривав капелюх із широкими крисами . Певно , в такий спосіб хлопець захищався від уїдливих комах . Макар придивився уважніше . Цього парубка він тут ніколи не бачив ! Та ще в такому дивному одязі . Адже на сплячому була біла сорочка з мережаними широкими рукавами , кептар , оторочений хутром , короткі штани чорного кольору і червоний атласний пасок , кілька разів обкручений довкола досить тонкого стану . Обличчя незнайомця було все сховане під капелюхом . Макар посміхнувся : що за маскарад ?! Чи не зійшов цей дивний хлопець зі сторінок книжки Жуля Верна ?! Він спробував наблизитися . І одразу ж пошкодував ! Адже за своєю спиною почув тихе , але загрозливе гарчання . Обернувся і побачив , що в бойовій стійці шкірить ікла великий чорний пес . Що робити ? Доки пес не кинувся на нього , треба було негайно розбудити хазяїна . — Агов , пане , прокиньтеся ! — гукнув Макар . Пес загарчав голосніше . Хлопець не ворухнувся . — Прокидайся , нарешті , чортяко !!! — закричав Макар , ладуючи рушницю . — Бо я пристрелю твого пса !! Хлопець підскочив , мов ошпарений , і своєю чергою вхопився за пістоль , що стирчав з-за паска . — Тубо !!! — гукнув до пса . — Лежати ! Пес покірно ліг , але й далі дивився на Макара нашорошено . А в Макара відібрало мову . Аж тепер він помітив , що перед ним … дівчина ! Мимоволі його рука потягнулася до чола і грудей , щоб покласти на себе хресне знамення — « свят , свят ! » . А дівчина голосно засміялася : — Не бійся ! Здається , я тебе впізнала ! — сказала вона . — Ти той чортяка , що колись видоїв наших корів , чи не так ? Макар від здивування не міг вимовити ані слова , лише розгублено кивнув у відповідь . Так вони познайомились наново … — Агов , діду ! Перша година ночі ! Ти чого там дітей маринуєш ? Ох ! Цей вигук бабусі Ліди повернув мене на землю . Дід Олег винувато замовк . Бабуся увійшла до веранди руки в боки : — Негайно в ліжка ! Певно , у дітей вже очі злипаються , а ти все теревениш ! — І нічого у мене не злипається ! — відгукнулась Нійолє . — Це в нього ( вона турнула мене в бік ) злипаються ! І очі ! І вуха ! І пальці ! Все , все склеїлося ! — Не бреши , — суворо сказав я і додав : — Ми справді не хочемо спати . — Ні , вже пізно , — відказав дід Олег . — Лягаймо . — А що ж далі було з тими людьми ? — не вгавала Нійолє . І я подумки підтримував її — все ж ідеться про моїх предків . І взагалі , вся ця історія починала мені подобатися . — А про це дід розповість завтра ! — сказала невблаганна бабуся і потягла Нійолє вмиватися . Дівча пручалося , але йшло , як та коза . — Діду , а вони одружилися ? — запитав я , щойно бабуся з Нійолє вийшли за двері . — Не все так просто … — загадково мовив дід Олег і кивнув на двері . — Давай вже по-чесному : розповім вам обом завтра . — По-чесному ! По-чесному ! — зачувся голос Нійолє зі спальні . — Не кажи йому нічого , якщо він такий дурний і нездогадливий ! Дід посміхнувся і розвів руками , мовляв , з цим дівчиськом краще не сперечатися ! І погладивши мене по голові та побажавши доброї ночі , вийшов . Я залишився сидіти сам у тій же запашній і трохи моторошній темряві , перед вікном , за яким розкурював свою люльку пелехатий ліс . А він знову почав виблискувати спалахами , і не лише ліс — я бачив , як вогники пересуваються вулицями села , оминають хати , згасають і знову спалахують на іншій вулиці . Цікаво , чи бачить їх Айрес ? Айрес … Несподівано мені спало на думку , що моя зустріч з Айрес дуже подібна до зустрічі Макара і Марії . Ух ти , точно : я ж теж спершу сприйняв її за хлопця ! Сон одразу як рукою зняло ! Я почав пильніше придивлятися до вогників . А вони так і стрибали перед моїми очима — з’єднувалися десь в одній крапці на околиці села , згасали , а потім знову виринали вже біля лісу . Це було неабияке видовище . Я вирішив , що на завтра маю купу справ . По-перше , розшукаю Айрес і розпитаю про ці вогні . По-друге , сходжу на те місце , де колись стояв маєток Макара . А по-третє , дізнаюся про подальшу історію нашої родини . Адже без цього моє розслідування неможливе . А ще треба було б поговорити з дідом про заробіток — я ж не сидітиму у них на шиї все літо ! З такими думками я і заснув . Сон мені наснився доволі романтичний . Але переповідати його не буду . Вже вибачайте …