Жила собі Киця , яка дуже любила дивитися в небо . Її приваблювали там не горобці й метелики , як інших Киць , — просто вона мріяла літати . Коли киця подорослішала , у неї народилося Кошеня . Вона , як кожна матуся , любила своє дитятко і нічого особливого в ньому не помічала . Хоч і вважала найособливішою дитинкою у світі . Та все ж Кошенятко було незвичайне . Воно мало хутро кольору неба . А хіба бачив хтось колись киць із хутром якогось іншого кольору ... ... крім сірого , чорного , рудого , білого , сірого чи суміші цих кольорів ? Кошенятко також не дивувалося своїй синій шубці . Бо понад усе воно любило дивитися в небо . Одного вечора , лягаючи спати , Кошенятко спитало у мами : — Чому я не літаю ? — Киці не літають , мнявкеньке моє , — ніжно й журливо відповіла мама . — Це можливо лише вві сні ... Але останніх слів Кошенятко вже не почуло , бо ... мандрувало небом . Спершу воно літало понад самою землею — йому було трішки лячно . І метелики дуже кумедно сахалися від несподіваного видива . Пізніше Кошенятко наважилося наздоганяти горобців . Маленькі пташки теж були неабияк здивовані появою пухнастого супутника . А потім ... Потім воно злетіло на хмару й стало бавитися на ній , ніби на пухкій і пругкій подушці . Кошенятко так захопилося , що не помітило , як поруч прихмарився ( ну не приземлився ж ! ) могутній птах . Орел летів здалеку й далеко , тож йому треба було відпочити . Чом би й не на м'якій хмарині ? Адже тільки так ніхто не помітить , що величний і безстрашний цар птахів теж іноді втомлюється . Побачивши Кошенятко , що пустує на хмарі , Орел оторопів . Мало не впав із хмари від подиву ! — Чому тут кіт ? Коти не літають !!! — розгублений птах заговорив сам із собою , хоча досі його вважали мовчуном . Може , Синє Кошенятко й відповіло б Орлу , однак воно було майже біля дому . Звірятко вже скучило за своєю мнявкенькою ніжною мамою . — То звичайні коти не літають . А хіба ти бачив коли-небудь раніше синіх котів ? — сказав сам собі цар птахів і , збитий з пантелику такою пригодою , полетів у невідомому напрямку . Біла Киця Одна Киця була зовсім біла : і вушка , і лапки , і хвіст , і спинка , і навіть вуса . Лише очі були блакитні , а подушечки на лапах — рожеві . Киця народилася весною , їй не виповнилося ще навіть року . Влітку вона ганялася за метеликами . Восени ходила садком нюхати яблука у траві . Серед зеленого та жовтого Киця стрибала , мов м'ячик . Одного разу Киця прокинулася , вийшла надвір , ступила кілька кроків ... Якось незвично було навколо Мерзли лапки , а згори падали маленькі холодні пір'їнки . Вони були такі крихітні , що Киця спробувала ловити їх язиком , але ті щезали перед самим її носом . Всюди чомусь було біло-білісінько , і це дуже бентежило Кицю . Вона озирнулася на свій хвіст і остаточно злякалася : хвоста не було ! Та й самої Киці — теж . Щойно вона стояла тут , а от раз — і немає ! — Куди я поділася ? — забігала Киця , шукаючи себе . Вона була вкрай стурбована такою несподіванкою ... — Сніг ! Сніг ! Перший сніг ! — почулися десь радісні вигуки . — Та де ж я ? — Киця гасала в пошуках себе та якогось снігу . — І де той сніг ?.. Невдовзі то тут , то там крізь біле стали пробиватися стебла осінньої трави . А відтак — з'явилися білі лапки . Мурррррра ! Киця полегшено зітхнула : вона знову є ! Вона нікуди не зникла ! Ніякий чарівник не зробив її невидимкою . Киця ще довго ходила по холодному білому килиму й мурмотіла : — Це — я . Це — сніг . Чи навпаки ? А на Миколая Біла Киця отримала барвистого смугастого шалика . Він був довгий та дуже теплий . Киця вдягала його і більше ніколи не губила себе взимку . А ще шалик допомагав їй берегти горло від застуди , адже вона навчилася ловити язичком сніжинки ще до того , як вони розтавали від її теплого дихання . Киця потай ними смакувала . Зовсім-зовсім трішки ! Смугастий Якось бавився в ніжній зеленій траві хтось маленький , м'якенький і смугастий . Малюк народився зовсім нещодавно й не дуже розумів , хто він такий . Та й розібратися в цьому було доволі важко . Вранці лагідна матуся казала : « Сонечко моє , час прокидатися ! » . Якщо малятко надто забруднювалося , мама докоряла : « Ох ти ж свинко моя ! » . А якщо він був чистенький та охайний , називала його « квіточкою » . Смугастик сердито супився , коли мама зарано кликала його з прогулянки додому , і вона посміхалася : « Не дивись на мене вовчиком ! » . Коли , засинаючи , синочок муркотів до мами , то ставав « маминим кошенятком » . Ну як тут не заплутатися ? Смугастикові дуже подобалося гратися з істотами , подібними на нього : вони мали ніжки , лапки , вусики , хвостики , носики , вушка , животики й багато чого іншого . Кожен з них говорив власною мовою . І хоч це не заважало їм розуміти одне одного , але пояснити малюнкові , хто він такий , ніхто не міг . Із часом Смугастик став помічати , що всі малюки чимось відрізняються між собою . В одних , наприклад , немає крилець , в інших — довгих тоненьких вусиків , у когось відсутній хвостик , плавнички чи дзьобик . І в нього , у Смугастика , теж не було крилець . Значить , він все-таки не джміль і не оса . Не було копитець . Так що він точно не зебра . Не було аж восьми лапок , як у смугастого павучка ... А ти вже знаєш , хто він — Смугастик ? Зелена Киця Відтоді , як Орел зустрів на хмарі Синю Кицю , він став відпочивати лише на височенних деревах . От і цього разу птах роззирнувся , чи його , бува , ніхто не бачить , і придеревився ( ну не приземлився ж ! ) для невеличкого передиху дорогою здалеку й далеко . Цар птахів зручно вмостився на гілці , опустив крила й став розминати ноги . Раз-два ? Раз-два ! Адже коли ніхто не бачить , можна побути не величним і безстрашним , а звичайним птахом . Потім Орел виконав вправи для шиї : вправо-вліво , вправо-вліво ... Овва ! Повернувши шию ліворуч , птах закляк . Зовсім поруч серед гілля було щось та-а-а-аке ... Мову йому відібрало . Пір'я настовбурчилося . Цар птахів … побачив … Зелену … Кицюню … А все починалося так . Одна Киця дуже тішилася , що настала весна і все навколо зазеленіло . Вона вийшла на вулицю , потягнулася на шовковій травичці та від радості замуркотіла . Виверталася то одним бочком , то іншим . Сонячне проміння пестило її хутро , легенький вітерець лоскотав вуса . У теплу гожу пору Киця взяла за звичку постійно ніжитися в траві , мов на килимку . А коли їй набридало , вона видряпувалася на самісіньку верхівку найвищого дерева й звідти розглядала химерні весняні хмари . Одна її подружка дуже мріяла літати , і Киця уявляла , як одного разу вони вдвох помандрують небом . Хмари повільно плинули , заколисуючи Кицю . Тож урешті вона засинала . Якби хто взявся спостерігати за Кицею , то завважив би , що її хутро за кольором майже зливається із листям на дереві ! А все тому , що весною вона любила потягуватися на соковитій траві . І сік так в'ївся в її біле хутро , що Киця ходила зелена до самої зими . А от Орлу довелося сумлінно зайнятися спортом , щоб у польоті здалеку й далеко не доводилося ніде зупинятися . Відпочивав він лише вдома , зі своїми малюками . З ними так легко й приємно щомиті бути дужим та сміливим ! КІНЕЦЬ Ой , ні , не кінець ! А то хто за вікном прошмигнув ? Та це ж … Чорна Киця Ця Киця дуже сором'язлива . А все тому , що , ледь побачивши її , усі чомусь розвертаються й ідуть іншим шляхом . Усі її бояться . Та хіба Киці бувають страшними ? Насправді Чорна Киця дуже добра й лагідна , хоч трохи й загадкова . Вона мріє мати багато друзів , проте не наважується ні з ким заговорити . Тому вдень плете барвисті шалики , а вечорами , коли у сутінках її ніхто не помічає , розносить їх знайомим і незнайомим малятам ... А ти маєш барвистого шалика ?