Отже , що сталося ? Вже казав : мій приятель був автором лише однієї наукової монографії ; другою книгою стали мемуари , які більше писав я , ніж він сам . Наукова ж була розширеним варіянтом його кандидатської дисертації . Але діставши посаду завідувача катедри , він здобув професорське звання , відтак написав докторську , матеріяли до якої давно мав зібрані . Цією книгою зацікавилося одне видавництво , і він поринув ще й у видавничу гарячку — ось що зумовило те , що він і про мене забув , — був така людина , яка , віддаючись одній справі ( мав , правда , й другу — виклади ) , про все і всіх забував , а це , признаємо , щаслива особливість , бо не розпорошувався . Власне , свідчить про особливу цільність його характеру . При тому сталося так , що підвернув ногу і якийсь час мусив проводити вдома , отже , сидів на лікарняному , а що видавничий процес тривав , йому виділили працівника , який довозив набір , тоді гранки й верстку , брав книги для ілюстрацій і т . д . Перша поява того працівника варта уваги , бо це був не « він » , а « вона » . Подзеленчав дзвінок , і коли професор придибав до дверей та відчинив — перед ним постала невеличка істота , настільки худа , що її талію можна було б назвати осиною ; личко — дрібне , цілком сірої барви , як то кажуть , « без кровинки » ; волосся підстрижене по-хлоп’ячому , тобто його майже не було , а затилля голови — під машинку . На сірому ж тлі стояло дві кринички студених , також сірих , дещо водянистих очей ; вуста начебто й підмальовані , але це не приховувало їхньої випитості , а підборіддя — гостре , як у кози . Та й узагалі її подібність до цього представника живого світу виявилася разючою , тому Микола й охрестив її з першого разу не інакше , як Коза . В крихітній же ручці ця істота тримала букета червоних троянд , що миттю сколихнуло ( невідь-чому ) Миколину пам’ять , — зрештою , це був другий випадок у житті , коли йому підносили квіти не при офіційних оказіях ; а перше подібне вручення , як знаємо , не викликало в Миколи прихильних почуттів . Однак звернув увагу не так на того букета ( хоча міг би резонно подумати : чому це їй , як простій кур’єрці , приносити ще й квіти , досить дорогі під цю пору , та ще й червоні троянди ? ) , як на по-особливому тендітні пальчики , які аж просвічувалися , відтак проглядали на них бліді суглобчики . Одне слово , це був викінчений тип комп’ютерної діви ( з цього моменту писатимемо це поняття з великої літери , як означення Миколиної гості ) , чи дівчини , чи жінки — байдуже , бо всі такі особи жіночої статі ( як помітив не тільки Микола , а й я , автор ) , котрі проводять робочі дні за комп’ютерами , отак і виглядають , бувши випиті їхніми кровопивцями-машинами , тобто поступово перетворюються в тіні , обов’язково сірі . Зрештою , всі тіні сірі , і тут уже ніде подітися . Тим часом Комп’ютерна Діва переступила порога сумнівного княжого нащадка Миколи Лика маленькими , більше схожими на ратички , ніжками , взутими у туфельки на невеличкому підборі , але дико лискучі — тим-то і вподобив їх до ратичок , а не з якоїсь заїлості . Вона ж привіталася тоненьким , як нитка , що її випрядала Клото-Прядильниця , голоском — це , зрештою , подобало до козячого мекання : — Доброго дня ! Я з видавництва ! — Голос гості , попри свою козоподібність , пролунав і вельми по-діловому , навіть трошки й офіційно — десь глибоко на його дні ( якщо в голосу є дно ) пробилися й крижані нотки , що засвідчило : гостя далеко не безвільна істота . Зрештою , кур’єром істота стала тільки тимчасовим , про що заявила невдовзі , і , як здогадався значно пізніше Микола , сама на те й викликалася ( в який спосіб це відбулося , з’ясувати не вдалося ) . Ба саме вона набирала Миколину книгу , бо той комп’ютером не володів . По тому Комп’ютерна Діва трохи ніяково переступила порога його кімнати-кабінету , ущерть заповненого стелажами з книгами , де , правда , залишалося місце для ліжка , стола під вікном і одного стільця ; загалом же до того стола треба було просуватися боком через тороси книжок , які на полицях уміститися не могли . Комп’ютерну Діву професор посадив на ліжко , де вона не так сиділа , як стриміла , ніби їй у спину забили кілка . Була в штанцятах до колін , а нижче — ноги , затягнуті чорним капроном ( чи як воно тепер зветься ) . Сам професор підняв стільця , розвернув його в повітрі і всунув у вільний простір , скромно там примостившись . Тоді Комп’ютерна Діва й сповістила , що це вона набирає його книгу , назагал та їй сподобалася , хоча дещо й нуднувата . Такий комплімент утішив Миколу Лика , бо ще жодна душа не відгукувалася на його писання схвально , хоча та похвала була й стримана . Тому подивився на гостю прихильніше , а ще й ґречно запропонував каву — князівські гени в ньому часом відгукувалися . Вона подякувала , але попросила , щоб кава була без цукру . — Від цукру поправляються , — девотно сказала діловим , із крижинками , голосом , хоча професор , знову окинувши поглядом її дивоглядну худорбу , подумав , що трохи поправитися їй не зашкодило б . Назагал же вона була в своїй одежі ( до штаненят ще й сірий светрик , який аж нітрохи не відтинався персами , ніби їх і не було ) , як законсервований недорослий огірок у банці . Микола не міг визначити і її віку : чи 25 , чи 35 , тобто жінка невизначеного віку : законсервована , одне слово . Пішов робити каву , архіобережно обходячи у вузькому проході її виставлені маслакуваті коліна , але хоч як старався , зачепив їх , ґречно вибачившись . — Пусте ! Не страшно ! — мекнула беземоційно Коза . Так її мій приятель у розмові й називав , а коли я запитав про її ім’я та прізвище , то Микола зирнув на мене нетямкувато — здається , він забув тим поцікавитися , отож і мені доведеться називати Комп’ютерну Діву для різноманітності ще й Козою . Міг би з'єднати ці два означники : Коза як ім’я , а Комп’ютер як прізвище , але не буду пересолювати , тим більше , що вона була і Комп’ютерна Діва , й Коза , хоча натуральні кози , здається , до цього цивілізаційного рівня ще не дійшли . Коли ж Микола повернувся з двома філіжанками кави на тацечці , що парувала , Коза навстоячки розглядала книжки на стелажах .