І попливли дні , як купчасті хмари серед небес .

Дні перестали сльозити , а небо в просвітах здобуло тієї прегарної сумовитої яскравості , яка буває лише восени .

Тоді крихітні павучки й випускають з ротів лискучі й легкі нитки і ті повільно пливуть .

Саме ці дні розтопили каміння , так густо накидане в підозріливе нутро Івана Василевського Аркадієм Пастухом .

Хлопець жив за усталеним розпорядком , відтак у домі утворилася не одна , а дві Сфери : він був у своїй , а господарі — у своїй .

Щось вони там робили , тобто до Іванових вух часом добивалися якісь звуки : щось гупало , дзенькало , текло , розвіювалися кухонні запахи , інколи спалахували короткі суперечки , як далекий перегук кулеметів , — суперечки , як правило , були між Таїсією Іванівною і Аркадієм Петровичем .
Людмили ж у домі наче й не було .

Інколи промигувала перед очима принагідно , але не робила спроб наблизитися до нього , одне — завжди всміхалася : гарно й яскраво .

І така усмішка робила диво з її обличчям — воно розквітало .

Тоді броня , якою себе оточив Іван Василевський , раптово й спалахово тріскалася і він чув , що серце його здригається .

Але миттю гасив спалаха , бо вслід за тим у мозкові починав поколювати гвіздок , забитий Аркадієм Петровичем про жіночу магію .

В одному ж залишався безсилий : коли на Людмилиних вустах спалахував той справді чарівний усміх , Іванові гемби , незалежно від його волі , розсувалися й імітували Людмилин .

Але миттю спохоплювався , і це було вчинити зовсім не важко , бо й вона при таких зустрічах миттю зникала .
Таїсія Іванівна на нього уваги не звертала тим більше , вони лише віталися , хоч одного разу він вловив від неї пильного позира , який йому не сподобався .
Аркадій же Петрович цього місяця хоч і випивав , але не аж так , щоб збурити їхній мир , проте роботу ( « временну » , за його висловом ) увіч покинув .

Принаймні Людмила вранці щоразу виходила з дому , а приходила ввечері , а він , хоч і покидав обійстя , але нерегулярно ; щось часом на дворі робив , наприклад лагодив паркана чи збивав собачу буду , яка чомусь розсипалася , чи ганяв голубів , яких тримав .

Часом до нього сходилися голуб'ятники , відтак вели галасливі голуб'ятницькі розмови , цілком , сказати б , професійні .

При зустрічах з Іваном Пастух загадково всміхався , ніби вони були пов'язані особливою таємницею .

Часом перекидався принагідним словом , але в довші балачки не заходив .

Оце й усе , що з'єднувало їхні Сфери , а загалом вони ніби розкошували в мирі , що його принесло до обійстя павутиння бабиного літа .
Іван часом приходив пізно , вночі , але не тому , що завів дівчину , а через кіна , які таки відвідував на останньому сеансі .
Пес на нього вже давно не гавкав , тому Іван припинив підгодовувати його ковбасою , відтак тварина часом дивилася на нього з печальним розумінням , у якому можна було прочитати й м'якого докора .

Але , попри все , напруження , яке відчув у перші дні свого тут перебування , не зникало .

Це було щось тонке , майже непримітне , тому здобутий мир нагадував усе-таки спокій передгроззя .

Не раз Іван Василевський признавався собі , що чогось очікує , бо його сторожові пункти лишалися невідпружені .

З одного боку , це турбувало , з другого , творило затамований інтерес , менший , як при мисливському вогнику , але чіпкий .

За одного з передсонь признався собі ще в одному : йому хотілося розгадати таємниці цього дому , а що вони існували , не сумнівався .

З Федьом Салом більше не розмовляв , але часом відчував на собі його погляд — той ніби стежив за ним ; він сам стежив за господарями , вони стежили за ним і одне за одним , отже , свої Сфери , хоч і на позірному рівні , з'єднували .

І він силою змислів , які в нього не були затуплені на противагу розумові , відчував , що війна таки має початися , відтак у ньому спалахувало ( що дивувало ) незбагненне завзяття : всі вони , всі , всі — господар із господинею , і Людмила з ним , і навіть Федьо Сало , який ніби цілком вийшов із цієї Сфери , — до чогось готувалися , причому на рівні , можна сказати , прочуттєвому .

Неділями , при яскравому сонці , Людмила виходила у двір із мольбертом , галетою , фарбами , розташовувалася якраз проти Іванового вікна й малювала осінні пейзажі .

Хлопець стояв на деякій відстані від вікна й дивився .
Людмила уваги на те не звертала , захоплена творенням , але йому здавалося , що це зумисна демонстрація і що вона чудово знає , що з дому він за нею стежить .

І він стежив , хоча напередодні щоразу давав зарік цього не чинити .

Допомагали їй Пес та Кіт : Пес улягався поблизу й пильно дивився , тільки вряди-годи відриваючись до своїх бліх ; Кіт же сідав на ґанку й палив до неї очима .

Інколи ставав нахабніший , стрімко збігав зі сходинок , перебігав двір і стрибав їй на плече .

Тоді Людмила сміялася , повертаючи в Іванів бік того профіля ( в кожної людини їх два різні ) , який був у неї привабливіший .

І це видиво розсміяної дівчини з чорним котом на плечі захоплювало й жахало Івана Василевського ...

Водночас остережні пункти в ньому не дрімали , він добре знав ( бо відчував ) , що магія супроти нього таки твориться , і тут Аркадій Пастух мав повну рацію .

Відтак риштунки на його грудях миттю замикалися , а на вуста лягала зневажлива всмішка .

І Людмила завжди відчувала зміну його стану , бо стривожено напівоберталася в його бік , нагадуючи лякливу лань .
Таїсія Іванівна ніколи не підходила подивитися на доччине малювання .

На працю не ходила , але з раннього ранку до пізнього вечора товклась у домі : всі звуки , які чув , долинали від того порядкування : прибирання , совання меблею , дзвін посуду й каструль , глухе поторохкування відра , звуки від прання , звуки вогню та води , шипіння закипілого і збіглого .

Випране потім вивішувалося на шнуркові , що тягся через двір .
Кіт на той час покидав Людмилу й бігав за старшою господинею , невідь-чому відчуваючи й виявляючи незвичне збудження .

Для Людмили Таїсія Іванівна завжди залишала просвіт , щоб не затуляти їй краєвиду , інколи на наказ дочки щось перевішувала — оце й була вся її увага до доччиного захоплення .
Аркадій Петрович чинив інакше .