ЛЮБЛЮ
Люблю, коли після дощу влітку повітря пахне свіжістю трави й гарячим асфальтом. Люблю, коли у поштовій скриньці знаходжу листа. Несподівано. Люблю чорний шоколад. Вишуканий. Гіркувато-солодкий. Люблю книжки: гортати їх, сторінка за сторінкою, вдихати ні з чим незрівнянний аромат паперу, літер, мудрості... Люблю, коли за вікном негода, а вдома затишно й тепло. Люблю м’які кошлаті шкарпетки. Вони трепетно зігрівають кожен пальчик узимку. Люблю яскраві жовті тюльпани. У них ховається сонце. І весна. Люблю бедриків. І світанок. Коли над луками парує туман, а повітря тремтить від ранкової свіжості. Люблю мармелад, синє небо в білих хмаринках, пухнасті зворушливі кульбабки, барвисту веселку. Люблю життя!
ПЕРСОНАЛЬНИЙ КУПІДОНЧИК
Я підстерегла його на балконі. Він якраз намагався потрапити однією зі своїх золотих стріл у серце якоїсь дамочки в блакитному кашеміровому пальті. Цікаво, кого він потім підстрелив би для неї? Досить розбитих сердець! Досить неправильних пар! І взагалі, чому все вирішувати має оцей рожевощокий опецькуватий карапуз? Он у нього ще й молоко на губах не обсохло, куди йому до серйозних справ сердечних?! Досить! Тихенько підкралася ззаду. Він пручався й хвицався, але я міцно його вхопила. Прив’язала за пухкеньку ніжку, аби не втік. І відібрала стріли. На днях придивлюся собі достойного кандидата. І хай лишень спробує не поцілити туди, куди треба!
ФАРБИ
Учора вона купила собі фарби. Трохи комплексувала, адже панянки її віку купують тефлонові сковорідки або силіконові формочки для запікання кексів. Насамкінець – стильну хромовану солонку. Або перечницю. Вона ж готувати не любить. Не бачить сенсу в тому, аби стояти на кухні півдня заради півгодинного гастрономічного задоволення. «Суть життя не має зводитись до продуктової корзини й туалетного паперу», – постійно казала вона сама собі. Того ж вечора сіла малювати. Веселкові кольори просилися на папір. Прозора вода у склянці обіцяла пензлику золоті гори. Білий аркуш загадково мовчав. Зображувати своє життя непросто. Якої барви самотність? А закоханість? А щастя? Вона усміхалася. Фарби творили.
МАГІЯ
Далеко за північ. На вулиці – ані душі. Він зіщулився від холоду й завів авто. Час повертатися додому. Несподіваний стук у вікно – він здригнувся. Опустив промерзле скло, здивовано кліпнув. Посеред сніжинок, що плавно зависли в повітрі, стояв китаєць. І усміхався. Умостившись на заднє сидіння, нічний гість попросив відвезти його у центр. «Відвезу, а потім – спати», – – повідомив сам собі подумки. Вогні центральної вулиці обіймали місто м’яким світлом. На прощання китаєць загадково промовив: «Магія». І зник. Натомість ожив пейджер. Просять подати таксі до ресторану «Felicidad». «Поїду, але потім – точно відпочивати». Із ресторану граційно випурхнула дівчина і... наповнила салон його автомобіля щастям! Магія спрацювала.
АКВАРІУМ
Олена заїхала на Пташиний ринок, аби купити подрузі акваріум. А коли поверталася до автівки, почула десь збоку різке: «Собаку купи!». Здивовано озирнувшись, вона побачила чоловіка середніх літ. І незграбне цуценя. Мимоволі всміхнулася, підійшла ближче, щоби погладити кумедного песика. Поставила акваріум збоку. «А скільки ж просите?» – поцікавилася. «Сто доларів, – відрубав чоловік і погрозливо буркнув: – Бери! А то я його на місці приб’ю!» І тієї ж миті розмашисто вдарив собача ногою. Те пронизливо заскавуліло, а вона вже діставала гаманець. Схопила цуценя на руки, міцно притисла до себе. Згодом її авто зникло. Чоловік рахував гроші, а на тротуарі стояв забутий нею акваріум.
МАЛЕНЬКИЙ ВСЕСВІТ
Наллю собі в чашку трохи неба. Зроблю ковточок. І сяду тихо в саду плести вінок із ромашок – білих, ніжних. Я не чіпатиму пелюсток їхніх і «любить-чи-не-любить» не ворожитиму до ранку. Бо знатиму, що любить, просто знатиму. І ноти вітру я тихенько проспіваю – від радості. І всміхнуся сонечку – від щастя. І загадково світ довкола мене ще дужче барвами заграє! І заглядатиме мені у вічі. І таємницю нашу, народжену з любові, вгадуватиме. А я відчую за плечима легкі крила й тихенько прислухатимусь до себе. До дива-дивного, що у мені зроста. Є я і він, і наш маленький всесвіт, дарований нам небом.
ДЯДЕЧКО ВІТЕР
Дядечко Вітер – називали його сусідські діти. А він дарував їм кольорові вітрячки, солодких півників на паличці й учив розмовляти з голубами. Він жив високо-високо, аж під небом, і, аби завітати до нього в гості, треба було подолати вісімнадцять щаблів дерев’яних східців. У його піднебесній оселі було цікаво: навколо висіли срібні дзвоники, а неземної краси білосніжні й попелясті голуби ніжно туркотіли на вушко, розповідали секрети цукрових хмар. Діти завжди приходили з крихтами хліба, і птахи зліталися з-попід стелі просто їм на долоні, а іноді також сідали їм на плечі й навіть голови! Тоді дядечко Вітер сміявся, а діти були щасливі.