РУСАЛКА Колись давно я була русалкою . З довгим зеленим волоссям , прохолодно-слизьким тілом і гарним хвостом із дзеркальних лусочок . Я мала тонкої роботи срібну арфу й завжди перед світанком ніжно перебирала струни , виткані золотими шовкопрядами , і співала . Так я вітала новий день . Сидячи на неопалимій купині , розчісувала своє волосся , полоскала його в прозорій воді , прикрашала ліліями . Коли спадав густий надвечірній туман , понад річкою линув тихий плескіт . То я пірнала на саме дно . Там , унизу , я спала в безпечному спокої-мушлі аж до ранку . Так було давно . Тепер я боюся нічної води : пам’ятаю , як самотньо мені було там , у темних глибинах . СОНЯЧНЕ ЦАРСТВО Десь далеко-далеко , за синіми пагорбами та фіолетовими ріками , за густими лісами , за блакитними луками є Сонячне Царство . Там барвисті метелики танцюють на білих хмаринках , а грайливі сонячні зайчики сповіщають усіх жителів про початок нового дня . Там золоті зорі квітнуть чудернацькими суцвіттями в небі , а маленькі феї розсипають уночі добрі сни . Там живуть крихітні янголики . Удень вони купаються у ранковій росі , катаються верхи на білосніжних єдинорогах , бавляться кольоровими скельцями . А як надходить вечір , дзвонять у маленькі срібні дзвоники . І тоді з-за цукрово-молочних хмар прилітають до них дивовижні білі птахи , садовлять їх собі на крила й несуть на землю , до батьків . ДОРОГА ДОДОМУ Теплими сонячними промінчиками крізь смарагдово-багряне листя високих дерев . Блакитними латочками м’якого неба . Тонкими , невловимими , срібними ниточками-павутинками . Рясно насіяними хатками , кольорово-веселковими , майже іграшковими . Усміхненими бабусями на лавчинах , коло воріт . Жовтогарячими соняшниками , тендітними мальвами , садками , рясними кущами барвистих півоній , квітучими айстрами . Безкрайніми луками , ще зеленими . Табунами коней , що відчайдушно мчать із вітром наввипередки . Золотими куполами білосніжних храмів . Тонким , протяжним звуком дзвону , що тане й зникає . Відчиненими хвірточками , вбраними клумбами . Кудлатим собакою . Дрібними курочками на подвір’ях . Веселим сміхом дітлахів . Стогоном дерев’яного воза , скрипом колеса о кам’яний ґрунт . Духмяним запахом свіжовипеченого хліба . Важким ароматом диму й осіннього листя в повітрі . Дорога додому . Бабине літо . ТУМАН Невідоме тепле дихання поволі наповнило собою прохолодний простір . Вдих-видих ... Захукало всіх чимсь непроглядним та густим , м’яким та білим , загадковим . Заповнило вулиці , заплутало людей . Сховало в міріадах крихітних краплинок і сонце , і місяць . Зник горизонт . Об’єдналися в одне ціле тверді – земна й небесна . Хмари зійшли з небес і поглинули місто . Зникли будинки , розчинилися в молочному серпанку дерева . Лише вуличні ліхтарі горять . Розмитими жовтогарячими сонцями своїми в незвідану глибину манять . Тихо довкола . Густе повітря ночі вимикає звуки . Лише самотня краплина скотиться додолу з вологої гілки . Ніби сльоза , впаде й важко розіб’ється о бруківку . Вдих-видих ... Туман . ЗЕЛЕНИЙ АВТОБУС Коли я була маленька , то їздила в майбутнє на зеленому автобусі . Я чекала його рівно опівдні вчорашнього дня , на перехресті трьох сусідніх вулиць . І з’являвся він завжди несподівано – то виїжджав із бузинових кущів , то випірнав із глибоченної дощової калюжі . Щоразу блимав мені сонячною фарою та ввічливо відчиняв свої двері , впускаючи до квіткового салону , де смачно пахло медом і бабусиною гарбузовою кашею . Разом ми їхали вперед – до незвіданого – аж вітер свистів у вухах ! І поверталися лише завтра , з першими сутінками ранку . Зараз , коли мені сумно , іду до знайомого перехрестя й чекаю . Але зелений автобус чомусь давно не приїздить . ПОТУГИ Мабуть , ще не час . Бо коли час , тоді все легко . Тоді не треба важко дихати , хапати ротом повітря . Не потрібно пітніти , міцно стискаючи пальці в кулак . До хрускоту в кісточках . Немає необхідності важко дихати і водночас задихатися . Від нестачі повітря . Не треба битися в конвульсіях і вигинатися всім тілом . У болях . У муках . Немає чого зціплювати зуби й стримувати крик у горлі . Вона так хотіла вистраждати й дати життя . І не могла . Чистий аркуш паперу лежить на столі . Рояться думки . І жодного слова . У потугах легко народжувати , а от творити ... Важко ? Колись вона напише свій шедевр . Мабуть , іще не час . НЕБЕСНІ БАРАНЦІ Коли усміхаються небеса , відбуваються всілякі дива ! Пухкі ефемерні хмаринки оживають і бавляться між собою ! Саме там , посеред сонячного серпанку й прозорості безкрайнього неба . За ними так цікаво спостерігати . Стояти , закинувши голову догори , жмурити очі й усміхатися . Вітерець легенько згонить докупи кілька пустотливих м’якеньких хмаринок : ще мить – і посеред блакиті з’явилася дивовижна квітка ! Вона росте , розпускає сніжно-білі пелюсточки ... Вітерець дмухнув – і ось уже пелюсточки розлетілися , закружляли у веселому танку ! Дивись , – і посеред самого неба з’явилися маленькі баранці . Небесні . Вони кумедно буцаються між собою , граються й тишком спостерігають за всіма з височини . МОРФЕЙ Мій сон , ніби п’янкий трунок . Я поволі заплющую очі й солодко впиваюся ним до нестями . Він , ніби нектар богів , наповнює відчуттям легкості , прозорої невагомості й спокою . Нестримною насолодою . Лежу нерухомо , оповита хмарами срібного космічного пилу , і чекаю . Нічні метелики безшумно піднімають мене на свої м’які крила й несуть у незвідану темінь неба . Я – безтілесна . Поміж зоряних ліхтарів стрімко лечу , босими ногами звивистим Чумацьким Шляхом ступаю . Місячною доріжкою серпанковою мандрую далеко , в сонне царство Морфея . Небесними ріками молочними пропливаю . І добре мені . Оповита пухкими хмарами , солодко сплю . ТОЙ , ХТО ВСМІХАЄТЬСЯ ПТАХАМ Він приблуда . Люди його не люблять . Брудний . Тхне однаково і в мороз , і в спеку . У нього темне , майже чорне обличчя – чи то від природи , чи то від засмаги , чи то від невмиваності . На голові – клубок нечесаного волосся . І взагалі , він якийсь не в собі . Смикає себе за сорочку , чухається за вухом . І всміхається . Стоїть , закинувши голову , посеред площі , посеред натовпу . І пильно вдивляється в небо . Там , високо , серед білих хмар , літають голуби . Вони вільні у своєму польоті . Як і він . Вони літають у небі . А він літає разом із ними . Тільки вві сні . Він щасливий . Той , хто всміхається птахам .