РУСАЛКА
Колись давно я була русалкою. З довгим зеленим волоссям, прохолодно-слизьким тілом і гарним хвостом із дзеркальних лусочок. Я мала тонкої роботи срібну арфу й завжди перед світанком ніжно перебирала струни, виткані золотими шовкопрядами, і співала. Так я вітала новий день. Сидячи на неопалимій купині, розчісувала своє волосся, полоскала його в прозорій воді, прикрашала ліліями. Коли спадав густий надвечірній туман, понад річкою линув тихий плескіт. То я пірнала на саме дно. Там, унизу, я спала в безпечному спокої-мушлі аж до ранку. Так було давно. Тепер я боюся нічної води: пам’ятаю, як самотньо мені було там, у темних глибинах.
СОНЯЧНЕ ЦАРСТВО
Десь далеко-далеко, за синіми пагорбами та фіолетовими ріками, за густими лісами, за блакитними луками є Сонячне Царство. Там барвисті метелики танцюють на білих хмаринках, а грайливі сонячні зайчики сповіщають усіх жителів про початок нового дня. Там золоті зорі квітнуть чудернацькими суцвіттями в небі, а маленькі феї розсипають уночі добрі сни. Там живуть крихітні янголики. Удень вони купаються у ранковій росі, катаються верхи на білосніжних єдинорогах, бавляться кольоровими скельцями. А як надходить вечір, дзвонять у маленькі срібні дзвоники. І тоді з-за цукрово-молочних хмар прилітають до них дивовижні білі птахи, садовлять їх собі на крила й несуть на землю, до батьків.
ДОРОГА ДОДОМУ
Теплими сонячними промінчиками крізь смарагдово-багряне листя високих дерев. Блакитними латочками м’якого неба. Тонкими, невловимими, срібними ниточками-павутинками. Рясно насіяними хатками, кольорово-веселковими, майже іграшковими. Усміхненими бабусями на лавчинах, коло воріт. Жовтогарячими соняшниками, тендітними мальвами, садками, рясними кущами барвистих півоній, квітучими айстрами. Безкрайніми луками, ще зеленими. Табунами коней, що відчайдушно мчать із вітром наввипередки. Золотими куполами білосніжних храмів. Тонким, протяжним звуком дзвону, що тане й зникає. Відчиненими хвірточками, вбраними клумбами. Кудлатим собакою. Дрібними курочками на подвір’ях. Веселим сміхом дітлахів. Стогоном дерев’яного воза, скрипом колеса о кам’яний ґрунт. Духмяним запахом свіжовипеченого хліба. Важким ароматом диму й осіннього листя в повітрі. Дорога додому. Бабине літо.
ТУМАН
Невідоме тепле дихання поволі наповнило собою прохолодний простір. Вдих-видих... Захукало всіх чимсь непроглядним та густим, м’яким та білим, загадковим. Заповнило вулиці, заплутало людей. Сховало в міріадах крихітних краплинок і сонце, і місяць. Зник горизонт. Об’єдналися в одне ціле тверді – земна й небесна. Хмари зійшли з небес і поглинули місто. Зникли будинки, розчинилися в молочному серпанку дерева. Лише вуличні ліхтарі горять. Розмитими жовтогарячими сонцями своїми в незвідану глибину манять. Тихо довкола. Густе повітря ночі вимикає звуки. Лише самотня краплина скотиться додолу з вологої гілки. Ніби сльоза, впаде й важко розіб’ється о бруківку. Вдих-видих... Туман.
ЗЕЛЕНИЙ АВТОБУС
Коли я була маленька, то їздила в майбутнє на зеленому автобусі. Я чекала його рівно опівдні вчорашнього дня, на перехресті трьох сусідніх вулиць. І з’являвся він завжди несподівано – то виїжджав із бузинових кущів, то випірнав із глибоченної дощової калюжі. Щоразу блимав мені сонячною фарою та ввічливо відчиняв свої двері, впускаючи до квіткового салону, де смачно пахло медом і бабусиною гарбузовою кашею. Разом ми їхали вперед – до незвіданого – аж вітер свистів у вухах! І поверталися лише завтра, з першими сутінками ранку. Зараз, коли мені сумно, іду до знайомого перехрестя й чекаю. Але зелений автобус чомусь давно не приїздить.
ПОТУГИ
Мабуть, ще не час. Бо коли час, тоді все легко. Тоді не треба важко дихати, хапати ротом повітря. Не потрібно пітніти, міцно стискаючи пальці в кулак. До хрускоту в кісточках. Немає необхідності важко дихати і водночас задихатися. Від нестачі повітря. Не треба битися в конвульсіях і вигинатися всім тілом. У болях. У муках. Немає чого зціплювати зуби й стримувати крик у горлі. Вона так хотіла вистраждати й дати життя. І не могла. Чистий аркуш паперу лежить на столі. Рояться думки. І жодного слова. У потугах легко народжувати, а от творити... Важко? Колись вона напише свій шедевр. Мабуть, іще не час.
НЕБЕСНІ БАРАНЦІ
Коли усміхаються небеса, відбуваються всілякі дива! Пухкі ефемерні хмаринки оживають і бавляться між собою! Саме там, посеред сонячного серпанку й прозорості безкрайнього неба. За ними так цікаво спостерігати. Стояти, закинувши голову догори, жмурити очі й усміхатися. Вітерець легенько згонить докупи кілька пустотливих м’якеньких хмаринок: ще мить – і посеред блакиті з’явилася дивовижна квітка! Вона росте, розпускає сніжно-білі пелюсточки... Вітерець дмухнув – і ось уже пелюсточки розлетілися, закружляли у веселому танку! Дивись, – і посеред самого неба з’явилися маленькі баранці. Небесні. Вони кумедно буцаються між собою, граються й тишком спостерігають за всіма з височини.
МОРФЕЙ
Мій сон, ніби п’янкий трунок. Я поволі заплющую очі й солодко впиваюся ним до нестями. Він, ніби нектар богів, наповнює відчуттям легкості, прозорої невагомості й спокою. Нестримною насолодою. Лежу нерухомо, оповита хмарами срібного космічного пилу, і чекаю. Нічні метелики безшумно піднімають мене на свої м’які крила й несуть у незвідану темінь неба. Я – безтілесна. Поміж зоряних ліхтарів стрімко лечу, босими ногами звивистим Чумацьким Шляхом ступаю. Місячною доріжкою серпанковою мандрую далеко, в сонне царство Морфея. Небесними ріками молочними пропливаю. І добре мені. Оповита пухкими хмарами, солодко сплю.
ТОЙ, ХТО ВСМІХАЄТЬСЯ ПТАХАМ
Він приблуда. Люди його не люблять. Брудний. Тхне однаково і в мороз, і в спеку. У нього темне, майже чорне обличчя – чи то від природи, чи то від засмаги, чи то від невмиваності. На голові – клубок нечесаного волосся. І взагалі, він якийсь не в собі. Смикає себе за сорочку, чухається за вухом. І всміхається. Стоїть, закинувши голову, посеред площі, посеред натовпу. І пильно вдивляється в небо. Там, високо, серед білих хмар, літають голуби. Вони вільні у своєму польоті. Як і він. Вони літають у небі. А він літає разом із ними. Тільки вві сні. Він щасливий. Той, хто всміхається птахам.