ШОКОЛАДНИЦЯ
Усе змінилося того дня, коли вона прийшла до міста. У повітрі з’явився загадковий аромат донині чогось невідомого, солодкого, спокусливого. І навіть люди почали більше всміхатися, відчуваючи, що диво поряд, – у затишному будиночку вродливої Шоколадниці. Один за одним злітають із її поличок духмяні цукати; легкою хмаринкою здіймається в повітря запашна кориця. У казанку на малому вогні закипає-парує свіже молоко. Невеличкий дерев’яний млинок весело перемелює кавові зерна. Неземний, спокусливо-солодкий аромат наповнює собою всі вулиці міста. Дзвінко лунає сміх чарівниці. Кілька дрібних родзинок. Одна сльозинка – для гіркоти. Стародавня книга рецептів стиха нашіптує свою магію. Так народжується божественний смак. І спокуса. І чорний шоколад.
ЖОВТИЙ БАНАН НА СІРОМУ АСФАЛЬТІ
Він лежав посеред тротуару і, здавалося, кричав про свою присутність. Десятки ніг відстукували свій ритм зовсім поряд: цокали витончені підбори, впевнено дубасили тротуаром дорогі лаковані черевики, дріботіли дитячі кросівки, іноді сновигали зношені скрипучі туфлі, плавно пропливали тендітні «човники». Повз нього проходило життя, а він лежав осторонь. Яскраво-жовтий банан на сірому асфальті. Вона сиділа неподалік. У сквері, на лавочці. Самотня душа серед великого сірого натовпу. Благенька курточка, старі джинси; кросівки, у зморшках яких навік осів пил великого шляху. І глибокі, ясні очі... Вона його бачила. І вагалась. За мить – різко підвелася. Уже через декілька секунд банан був у неї в кишені.
КЛОУН
Він запустив пальці до кишені. Червоний клоунський ніс боляче обпік руку. Сумно всміхнувшись, дістав червону кульку на світ Божий і сів перед дзеркалом. Час гриму. Час клоунади. Поволі на сіре, змучене обличчя лягали білі мазки. Щоки набули неприродного рум’янку. Кумедна волохата перука кольору яскравого соняшника прикрасила лису голову. Із дзеркала на нього подивилося незнайоме обличчя. «Я мушу», – твердо промовив, надягаючи усмішку. Того вечора клоун перевершив самого себе. Діти вищали від задоволення й щастя. Клоун реготав, жонглював, показував карколомні фокуси. Внесли святковий торт. Під шумні овації гостей іменинник радісно задмухував свічки, приймав подарунки. А в кутку сидів і тихо плакав клоун.
ЇЇ ТЕМРЯВА
Гаряча сльоза тихо впала на білий холод клавіш. Тужливо озвалося її серце. Сьогодні вона вперше за стільки часу наважилася відкрити кришку роялю. Хотіла згадати цей звук. Знову відчути його на дотик. Уже декілька місяців вона живе в суцільній темряві. Широко відкритими очима дивиться на світ і... нічого не бачить. Із того злопам’ятного дня довкола неї лише морок. Руки мимоволі потягнулися до інструменту. Невпевнено, ніби ступаючи крихким льодом, пальці сором’язливо ковзнули поверхнею чорного та білого. За мить повітря пронизав тонкий, глибокий звук, немов промінь ясного світла. Прозвучала перша нота. Поволі музика, народжена серцем, наповнювала її темряву життям. Сьогодні вона вперше всміхнулася.
ЙОГО РУКИ
То були надзвичайно красиві чоловічі руки. Довгі, бездоганні пальці. В міру широкі долоні. Правильної форми нігті з білуватими напівмісяцями. Руки, яких хотілося торкатися, легкий дотик котрих бажалося відчувати на собі. Довіритися їм. Відчувати їхнє тепло. Вплітатися в них своїми пальцями, тілом. Вивчати їх, як незвідану книгу. Читати дрібні рисочки, вдивлятися у химерні схрещення ліній. Відчувати їхню силу, ніжність. Такі руки не могли заподіяти шкоди. Вони були здатні дарувати їй лише насолоду. Подавати каву зранку, масажувати її мініатюрні ніжки, обіймати, підносити її до вершин блаженства. «Хочете, я прочитаю ваші руки?» – запитала обережно. Усміхаючись, він простягнув їй свої долоні... І став рабом.
МОВЧАТИ
Я знаю, коли зранку має бути дощ, уночі голосно плачуть поїзди, повітря проціджує крізь себе тонкі гострі звуки, а самотні люди довго не можуть заснути і все слухають, слухають, слухають голос нічного міста. Я знаю, якщо у кватирку залітає осінній листок і тихо завмирає на підвіконні, час іти молоти кавові зерна. З гірким присмаком осені. Знаю, є дні, коли небо чує мене. А є чорнильні ночі, коли блискавки збивають додолу зірки, і ті стрімко падають. І гаснуть, обпікаючи мої долоні. А сови скімлять і крилами своїми величезними ховають місяць. Тоді я випускаю в небо світлячків. Я знаю таємниці. Але мовчатиму...
СОЛОД
Медовими пряниками, пухкими пирогами щойно з печі, кольоровими півниками на паличці. Молочними ірисками, фісташковим морозивом, бубликами з маком, пухкими ванільними бісквітами. Ароматними кексами, солодкими родзинками, кольоровим цукровим мармеладом, невагомо-повітряно-легким, ефірним зефіром у шоколаді. Смачними льодяниками, халвою, пахучою ромовою бабою. Вишуканими кремовими тістечками, свіжими духмяними ватрушками, завиванцями із сиром. Яблучним штрудлем, п’яною вишнею з післясмаком вишневих кісточок. Я кличу тебе. Маню тебе. Зваблюю тебе у солод. І несила тобі пручатися. П’янкий туман огортає тебе, і ти йдеш до мене. Тому що знаєш: у нашому домі тобі добре. Ти переступаєш поріг і потрапляєш в солодку казку, де є ти, я... і солод.
БУЛЬБАШКИ
Скільки днів минуло відтоді, як вона зачинилася у своїй кімнаті, не пам’ятала. Сиділа простоволоса на постелі. Спала. Переглядала чорно-білі світлини. Чистила апельсини, здираючи з них товсту соковиту шкірку. І багато плакала. Мовчки плакала разом із апельсинами у напівтемряві. У густому повітрі, просякнутому її слізьми та гірким соком помаранчевих шкірок, зависли прозорі безколірні бульбашки. Вона дивилася на них, розглядала, доки їй не забракло повітря. Раптово відчула, що мусить позбутися їх. Схопилася на ноги, підбігла до вікна й різко його відчинила. Засліплена сонцем кімната вдихнула свіжість. Бульбашки полетіли високо до сонця й розчинилися в блакитному небі. За вікном був ранок нового дня.