Чеслав лежав , прикривши дівчину своїм тілом . Її переляк , гарячий шепіт , оголене пружне тіло , її запах , часте биття серця ... Чеслав відчув , як у ньому прокинулося бажання . Він давно не був із жінками . Юнак готовий був уже стиснути Голубу у своїх обіймах і , як раніше бувало , оволодіти нею , але думка про Неждану зупинила його . І треба ж було так статися , що саме цієї миті зашелестіли очерети і з них з’явилася Неждана . Вона , мабуть , щойно вийшла з води : крапельки вологи на її тілі блищали на сонці . Дівчина оторопіло дивилася на лежачу парочку , не одразу зрозумівши що до чого . А коли зрозуміла , блиснувши гнівними очима , повернулася і швидко пішла знову в очерети . Чеслав від несподіванки ще якусь мить так і продовжував лежати , тримаючи Голубу , але коли зрозумів , що могла подумати Неждана , заставши їх , підхопився , як ошпарений : — Неждана ! — крикнув він , забувши про обережність . І вже за мить почув перелякані голоси дівчат , потривожених його криком . Він швидко нахилився до Голуби : — Скажи Болеславі , що я побачити її хочу . Нехай вийде зранку за ворота . Скажеш ? — Чеслав нетерпляче схопив дівчину за руку . — Ай , боляче ! — скрикнула Голуба , намагаючись звільнити руку . — Скажеш ?! — Скажу ... — Тільки їй самій ! — відпустив її Чеслав . Голуба скривджено закопилила губи , потираючи звільнену руку . Чеслав уже було зібрався бігти геть , але зненацька запитав : — А де намисто твоє ?.. Таке , з камінчиків кольорових ? Голуба якийсь час мовчки дивилася на хлопця , а потім здивовано вимовила : — Дома залишила ... Хто ж на річку в намисті ходить ?.. — То не забудь же сказати ! — кинув він їй і зник в очеретах . А до місця їхньої зустрічі , притягнуті криком і галасом , уже поспішали близнюки Малко і Білко ... Неждана палала від злості й образи , немов сосна , у яку влучила блискавка в літню грозу . На очі зненацька навернулися сльози . Те , що вона побачила в очеретах , вразило її . І навіть коли їй назустріч вискочили Малко і Білко , вона не звернула на них жодної уваги і , як є , гола , пробігла повз , забувши про властиву їй сором’язливість . Відбігши подалі від того місця , де вона застала Чеслава й Голубу , дівчина ввійшла в річку й , почуваючи якесь безсилля , сіла у воду . « Мені байдуже ! Мені байдуже ! » — повторювала вона сама собі вперто , але жало в серці говорило , що це не так . І сердячись за це на себе ще більше , вона з усієї сили била по воді кулачками . Ще сьогодні вранці , якби хтось їй сказав , що вдень вона ридатиме через цього хлопця , вона б в обличчя йому щиро розсміялася . Так , часом вона думала про Чеслава як про того , хто зненацька ввірвався в її розмірене життя і змінив його . Вона дуже гнівалася на нього за це , а ще більше за те , що цей нахабний і зухвалий хлопець чомусь вирішив , що в праві розпоряджатися нею та її волею . А думка про те , що , можливо , їй доведеться пов’язати з ним своє майбутнє , доводила її до сказу . Вона бачила , що Чеслав щиро намагається завоювати її прихильність , але й це не зм’якшувало її серця . Згодом вона почала його просто терпіти . Щоправда , поживши в цьому чужому городищі , вона зрозуміла , що не всі дівчата поділяють її байдужість до Чеслава . Не раз вона ловила на собі підозрілі й заздрісні дівочі погляди , спочатку не зовсім розуміючи їхню природу й відносячи імовірніше до того , що вона чужачка , але потім усе-таки збагнула , що причина не тільки в цьому . Чеслав був видним хлопцем , навіть гарним , і , очевидно , припав багатьом до серця . Але якщо в Неждани й з’являлася марнославна думка про те , що він таки обрав її , серце дівчини залишалося непохитним . І ось тепер , заставши Чеслава в обіймах іншої , та ще й Голуби , що стала її мимовільною подругою , вона зрозуміла , як непомітно для себе самої потрапила в його сільця . Тепер думка про те , що не тільки вона , а й та ж Голуба була бажана йому , обпалила її недосвідчену душу розпеченим залізом . Гіркі сльози змішалися з прісною річковою водою ... На березі з її платтям у руках з’явилася Голуба . Постоявши якийсь час , мовчки спостерігаючи за подругою , вона нарешті покликала її : — Виходь !.. У річці води і так повно-повнісінько . Неждана не одразу підвела очі , а тільки хлюпнувши собі води в лице . — А чого ти вирішила , що я кроплю річку ? — запитала вона Голубу , виходячи на берег . — А то не бачу ... — Голуба простягнула їй плаття . Неждана , узявши своє вбрання , почала одягатися . — Це я бачила , як ви там , в очеретах ... Оце я точно бачила ! — зиркнула на подругу Неждана . Голуба мовчки дивилася на те , як нервово Неждана одягається , а потім віджимає свої коси від води . — Ходімо ! — закінчивши , сухо покликала Неждана . — Любий він тобі ? — не рушила з місця Голуба . Неждана вперто мовчала , намагаючись розплутати волосся . — Бачу — любий , — гірко посміхнулася Голуба . — Він усього лише украв мене ! — намагаючись не дивитися на дівчину , відповіла Неждана . — І мені байдуже , з ким він ... любиться . Голуба підійшла до дівчини й торкнулася її плеча . Але Неждана , немов їжачок , що наїжився , відсмикнула плече . — І те бачу ... — зітхнула Голуба . — І хотіла тебе помучити на малому вогні , подруженько ... Та що мені чужий біль , коли сама томлюся на тім вогні . Не знаю , може , й усе однаково тобі ... та тільки не було нічого такого в очеретах проміж нас . Тримав він мене , щоб не виказала його . Злякалася дуже , — сказала Голуба й повільно рушила в бік городища . Неждана уважно подивилася їй услід : « Правду сказала чи ні ? » Голуба йшла , не обертаючись . « Не думати про нього , дубоголового , і все ! Щоб йому порожньо було ! » — вирішила Неждана й пішла слідом за Голубою . Чеслав чув , як різноголосе мукання , мекання й бекання наближалося до виходу з городища . Першими за воротами опинилися найпрудкіші й нетерплячі в череді — кози , вівці та телиці . Ті ж , що були розважливішими , а може , не такими голодними , виступали неквапливо , а у воротах навіть зупинялися , немов вирішуючи , йти сьогодні на пасовисько чи залишитися вдома , тим самим створюючи затор . Таких підганяли , погейкуючи , пастухи . Замість дітей , що зазвичай виконували цю роботу , сьогодні череду гнали підлітки . Пам’ятаючи слова , сказані вчора Голубою , Чеслав зрозумів , що цей запобіжний захід пов’язаний із ним . Це його боялися в городищі . Від такої несправедливості все переверталося й кипіло хлопцеві в душі , аж зуби скреготали . Нелегко усвідомлювати , що люди , яких ти знав усе життя , з якими виріс і змужнів , а з багатьма пов’язаний ще й спільною кров’ю , тепер бояться тебе , наче дикого звіра . А прийняти таку неймовірну , що аж у голову не лізе , думку , а тепер уже й дійсність просто неможливо . І Чеслав усе ще плекав у душі слабку надію , що Голуба пожартувала , що за щось сердиться на нього і сказала страшні слова про боязкість людей перед ним спересердя , намагаючись зачепити за живе ... Та холодна , розважлива голова розуміла , що пустка навколо городища , суворі застороги уперто свідчать про те , що Голуба сказала правду — його боялися . А ось , нарешті , і та , кого Чеслав чекав із нетерпінням із тієї хвилини , щойно відчинили ворота . Слідом за чередою з’явилася Болеслава з козубом у руках . Чеслав , почекавши , щоб зрозуміти , у якому напрямку поженуть сьогодні череду , почав пробиратися ближче . Ховаючись за деревами й кущами , він зайшов трохи наперед і заліг за великим кущем вовчих ягід , розраховуючи на те , що Болеслава йтиме поруч і вони зможуть поговорити . Болеслава неквапливо йшла трохи осторонь від череди , зривала кропиву , ще якусь зелень і клала в козуб . Але уважніший спостерігач міг би помітити , що час від часу вона нишком зиркала на всі боки . Дочекавшись , коли Болеслава опинилася біля його засідки й нахилилася , щоб зірвати чергову зеленину , Чеслав тихенько покликав її : — Болеславо ! Почувши його голос , жінка здригнулася , повільно розпрямилася , забувши про всі трави на землі , і піднесла руку до серця . На її обличчі розпливлася щаслива усмішка . Здавалося , від радості вона готова була стрибнути в кущ , звідки пролунав голос її любого хлопчика . Чеслав , припускаючи , що саме так і може трапитися , прошепотів : — То ти трави продовжуй рвати , бо підлітки одразу помітять , що я тут . Болеслава , отямившись , взялася слухняно рвати стебла , не надто тепер додивляючись , які з них їстівні . Очі її , затуманені слізьми , марно намагалися роздивитися крізь зарості схованого в гущавині Чеслава . — Дитиночко моя , як же ти ?.. Я ж уся перевелася , про тебе думаючи ... Серце моє зболіло від невідання ... — Болеславо , кажи швидше , що в селищі сталося , — зупинив її Чеслав . — Голуба вчора приголомшила , буцім мене тепер усі бояться . Це чого ж ? — Та коли б знати чого ! — Болеслава заговорила , ковтаючи слова від хвилювання й обурення . — Люди наче ... показилися ... Зимобор , Сбислав й інші ... старійшини ... за ворота без потреби ... й охорони виходити всім заборонили ... — Але в чому ж моя провина ? — не розумів Чеслав . Щоб краще чути Болеславу , він подався вперед , продираючись крізь кущі , від хвилювання не звертаючи увагу на подряпини . — Так Леду ж Криву начебто хто порішити хотів , — Болеслава , упоравшись із почуттями , почала розповідати : — Вона в лісі шастала , що вже там їй знадобилося — не знаю , тож стрілою в неї і стрельнули , а потім і ніж метнули . Та дуже вже прудкою баба виявилася : і від того , і від іншого вивернулася , Лісовик її не вхопить , болячку . І вона , недоумкувата , всім у городищі плескала язиком , що це ти її життя позбавити хотів . Що , мовляв , точно не бачила , але ти це , більше нікому . У , змія яка ! Тьху ! — Болеслава спересердя плюнула на землю . — Так вона й із хати своєї виходити після цього боялася . Але потім у вусі в неї стріляти стало , видно , Великі покарали за те , що наставляє слухавки свої цікаві на те , що її не стосується . Та так боліло , що сили терпіти не стало ! От вона не стерпіла , видно , дуже її припекло , так припекло , що , незважаючи на страх , побігла по допомогу до Мари . І вже заборона їй волхва ні до чого , поганці ! А там , каже , і зустріла тебе знову . Не знаю , що там уже було , та тільки влетіла вона в селище , як кобила загнана : очі повилазили , повітря ротом хапає , репетує як різана : « Убивають ! Врятуйте , люди добрі , від убивці Чеслава ! » І такі жахи про тебе говорити почала !.. Чур ! Чур ! Чур !.. Щоб язик її поганий відсох ! Сидить тепер у хаті в себе , труситься ... — Але ж я їй нічого не зробив ! — обурився Чеслав . — Тільки біля печери на стежці з нею зіткнувся ... — Та я ж ... — Болеслава , забувши про обережність , знову готова була кинутися в кущ , але вчасно отямилася . — Та я ж усім так і кажу , що це не ти стріляв у неї , а Крива Леда бреше , як завжди . Та хто ж мене тепер слухає ... І до дому тепер ніхто не йде , люди косяться ... Ратибор ходить чорніший за хмару грозову ... А тебе громадою зловити вирішили ... Ой , що ж тепер із тобою буде , соколичку !.. — сльози знову полилися їй з очей . — А я ось хлібець свіженький тобі принесла . Схуд же як , дитиночко , — дістала вона зі дна козуба припасений і прихований хліб і поклала в траву . Ошелешений розповіддю Болеслави , Чеслав відчув , що на нього немов колода величезна впала , притиснувши всією своєю непосильною вагою . Він навіть ледь не забув запитати її про те , що стосувалося смерті Велимира . Та все-таки згадав : — Болеславо , скажи , ти пам’ятаєш , нам на те полювання , коли батька ... Ти нам їжу збирала , і там глечик із медом був ... — Глечик ?.. Який глечик ?.. — не відразу зрозуміла хлопця Болеслава , так несподівано він заговорив про минуле . — Ну , той , що ти на полювання дала ... Хто-небудь міг у напій , що був у тім глечику , зілля якого підмішати ?.. — Зілля в глечик ?.. Нічого не розумію ... — Болеслава щиро не могла второпати , про що йдеться . Чеслав , почуваючи , що їхня розмова затяглася й зупинка Болеслави може стати вже підозрілою , почав квапити її з відповіддю : — Болеславо , скажи скоріше : міг хтось у мед зілля підсипати ?.. — Так якого ж зілля ? Я тільки м’яти-холодку трошечки додала ... А так ... у домі ... — Болеслава , нарешті втямила , що Чеслав запитує її про щось важливе для нього , чомусь пов’язане із тим фатальним полюванням , і від цього навіть сполотніла . — Та хто завгодно міг , поки мед настоювався ... І якщо в домі нас не було , то й кожен із городища зайти міг ... Чеслав побачив , що за Болеславою , яка відстала , повернувся один із пастухів , і тому квапливо сказав : — Іди , Болеславо , іди , не хвилюйтеся за мене . Мені ліс — що дім рідний . — Сталося щось , Болеславо ? — крикнув їй хлопчак . Болеслава швиденько відійшла від куща вовчих ягід . — За травкою невдало нахилилася , у спині й кольнуло ... А ось із Лісом пошепталася , та й попустило . Спасибі тобі , панотче — духу лісовий !.. Коли череда й пастухи зникли з очей , Чеслав узяв залишений Болеславою у траві свіжоспечений хліб і з насолодою вдихнув його запах . Напевно , це був зараз найдорожчий для нього запах — пахощі його рідного дому ... Цієї ночі Чеслав чув , як вила вовчиця , тужачи за вбитим ним вовком . Він почув це протяжне , тужливе , схоже на стогін виття крізь сон і до світанку вже так і не зміг заснути . Щось усередині нього зачіпав цей плач вовчиці , немов натягав тятиву на луці , а відпустити разом зі стрілою не міг .