А що ще робити чесним людям довгими зимовими вечорами , коли в господарстві все давно пороблено , сіяти-орати вже не треба , воли собі сіном ремиґають , а височенні вози-мажі гарно змащені дьогтем і поставлені у клуні дожидатися тепла і нової дороги ? Це жіноцтву роботи і взимку вистачає : напрясти , корову подоїти , в ополонці шмаття випрати , борщ з квасолею та затертим салом зварити , та щоб укипів добре , та сметани туди , та ще й скоринку житнього хліба часником натерти … От де розкіш , от де смакота ! Їв якось я панську страву – ні тобі квасолі , ні тобі бурячків , та й м’яса катма – сама вода та капуста кисла , щі називається . Тим-то ті пани такі худі та нещасні , та ще й хусточкою носи витирають – геть у всіх нежить , бо часнику не їдять ! Так от , поки жінки там пораються , то чоловіки у корчмі думають , як далі жити . А корчма у нас у селі вдатна , дарма що стріха протікає – то ж тільки в дощ . На стінах намальовані картинки про козака Мамая та про лебедів , та ще про дівчину з відром коло криниці , а далі то я вже й не згадаю . Такої корчми не те що в Сорокотягах чи Охматові , ба навіть у Києві немає . За Петербург не скажу – мабуть , для цариці таку й збудували , та все одно такого корчмаря , як наш жид Лейба , і в цариці немає . А Лейба у нас – ото вже хитрий як лис , ото вже спритний , ото вже вдатний до комерції . Сам худенький і гнучкий , хвартушок у нього був синій , штанці чорні , ярмулка біленька , а борода і пейси довгі , чорні та кучеряві . Сім’я у Лейби велика – дружина Сара та шестеро кучерявих хлопчиків , любить їх дуже . Живе Лейба щасливо і в достатку . Село було велике , багате , чумацьке , грошенята водяться , та ще й Ромоданівський шлях поруч – от і корчма завжди повнісінька . А що чумаки все роблять справно і звикли діло до кінця доводити , то й гуляють у корчмі до кінця – аж поки всі гроші пропивають , ще й кожухи та чоботи жидові залишають . Це ж про таких співають : « Несу таляра золотого викупить коня вороного » . Та на Лейбу ніхто зла не тримав , бо годує він смачно , а горілка його добра та міцна . І коли , бувало , жінка плачучи тягла свого чоловіка з корчми додому і все допитувалась : - І чого ж ти , гироде , ту горілку п’єш ?! То чумак відповідав : - П’ю – бо рідка . Була б тверда – то я б її гриз ! І так Лейба усе багатів і грошики складав , аж тут цариця видала указ про монопольку – щоб ніхто своєю горілкою не торгував , а тільки царською монополькою . Тут у Лейби комерція не пішла , бо з’їдять хлопці на копійку , а вип’ють на карбованець . А карбованець уже не Лейбі , а цариці йде . Ото вже цариця з нашої корчми і забагатіла , – був я у Петербурзі , то бачив , які вона палаци за нашу горілку набудувала . Поторгував так Лейба , поторгував і бачить , що діла не буде , нема гешефту : треба нищечком торгувати своєю горілочкою . Але , як на те , унадився засідатель до корчми із перевірками . День через день у наше село їде , та зразу ж до корчми горілку нюхати – чи Лейба монополькою торгує , чи свою виставляє . Як спіймає Лейбу , то штраф накладає , та ще й наїсться від пуза і з собою прихопить . Ото Лейба тільки почує дзвіночок на дузі засідательської брички – зараз кидається свою горілку ховати , та ще й Сару гукне , бо як не встигне – біда . А у засідателя ніс довгий , – все одно знаходить . Зовсім не стало Лейбі життя за тим гемонським засідателем . Але ж казав я , що й у цариці такого корчмаря , як наш жид Лейба , немає – таки вигадав він штуку , щоб грошенят заробляти і засідателю не платити . Придумав він таке : хто вип’є око горілки ( це велика гранчаста пляшка , трошки менша за літр ) , з’їсть цілу хлібину , а потім закусить нечищеним оселедцем , та ще й на додачу зжує добрий жмут сіна , той за все це нічого не платить . Але все те – і горілку , і хліб , і оселедець , і сіно – треба з’їсти без помочі рук ! А хто щось не доїсть , чи не доп’є , чи рукою притримає , той платить Лейбі втричі більше . І почалися в нашій корчмі змагання ! Що вже дядьки пробували на дурничку в жида виграти ! Але зась ! Хто горілку вип’є , та не подужає хлібину з’їсти , хто хліб з’їсть , а решту покине , хто рукою мацне притримати – усі Лейбі гроші віддавали . Уже і з сусідніх сіл чоловіки про те довідалися – приходили свого пияцького щастя спробувати , та всі корчмареві хитрому втричі платили . Хто тільки не пробував – усі програвали . Сидять чумаки та й журяться : невже серед нас немає молодця , щоб у жида виграв ? А той тільки сміється та карбованці рахує . Аж якось Іван Гиба – чоловік великий і дужий , що Лейбі програв кожуха і новісіньку сорочку , – згадав , що на хуторі за Дерижполем живе такий собі Пудик . Як там його насправді звали , ніхто і не пам’ятав . А Пудиком назвали , бо , кажуть , міг він за одним разом пуд з’їсти . До корчми не ходив , бо жінка не пускала – колись він п’яний з корчми вертав , та заснув на межі , а ноги вклав на межовий камінь . Якраз ішов циган із Сорокотяг у Конелу , бачить – добрі чоботи , та давай стягати . А Пудик ще й приказує : - Добре , жінко , давай роззувай чоловіка , бо щось я втомився , у корчмі п’ючи . Так відтоді Пудик до корчми не показувався . Розказав Гиба про Пудика , і вирішили чумаки по нього сходити і в корчму привести , бо більш нема кому в корчмаря виграти . Пішли Іван Гиба , Семен Сорока й дядько Тимухтей , взяли Пудика за чемери – і як був він у сорочці і штанях , так до корчми і притягли городами , щоб жінка не побачила . Стоїть Пудик , низенький , товстенький , сорочка дьогтем вимазана , щоб воші не кусали , а Лейба сміється з нього і на стіл виставляє горілку , хліб , нечищеного оселедця і великий жмут сіна .