ЛЮБЛЮ Люблю , коли після дощу влітку повітря пахне свіжістю трави й гарячим асфальтом . Люблю , коли у поштовій скриньці знаходжу листа . Несподівано . Люблю чорний шоколад . Вишуканий . Гіркувато-солодкий . Люблю книжки : гортати їх , сторінка за сторінкою , вдихати ні з чим незрівнянний аромат паперу , літер , мудрості ... Люблю , коли за вікном негода , а вдома затишно й тепло . Люблю м’які кошлаті шкарпетки . Вони трепетно зігрівають кожен пальчик узимку . Люблю яскраві жовті тюльпани . У них ховається сонце . І весна . Люблю бедриків . І світанок . Коли над луками парує туман , а повітря тремтить від ранкової свіжості . Люблю мармелад , синє небо в білих хмаринках , пухнасті зворушливі кульбабки , барвисту веселку . Люблю життя ! ПЕРСОНАЛЬНИЙ КУПІДОНЧИК Я підстерегла його на балконі . Він якраз намагався потрапити однією зі своїх золотих стріл у серце якоїсь дамочки в блакитному кашеміровому пальті . Цікаво , кого він потім підстрелив би для неї ? Досить розбитих сердець ! Досить неправильних пар ! І взагалі , чому все вирішувати має оцей рожевощокий опецькуватий карапуз ? Он у нього ще й молоко на губах не обсохло , куди йому до серйозних справ сердечних ?! Досить ! Тихенько підкралася ззаду . Він пручався й хвицався , але я міцно його вхопила . Прив’язала за пухкеньку ніжку , аби не втік . І відібрала стріли . На днях придивлюся собі достойного кандидата . І хай лишень спробує не поцілити туди , куди треба ! ФАРБИ Учора вона купила собі фарби . Трохи комплексувала , адже панянки її віку купують тефлонові сковорідки або силіконові формочки для запікання кексів . Насамкінець – стильну хромовану солонку . Або перечницю . Вона ж готувати не любить . Не бачить сенсу в тому , аби стояти на кухні півдня заради півгодинного гастрономічного задоволення . « Суть життя не має зводитись до продуктової корзини й туалетного паперу » , – постійно казала вона сама собі . Того ж вечора сіла малювати . Веселкові кольори просилися на папір . Прозора вода у склянці обіцяла пензлику золоті гори . Білий аркуш загадково мовчав . Зображувати своє життя непросто . Якої барви самотність ? А закоханість ? А щастя ? Вона усміхалася . Фарби творили . МАГІЯ Далеко за північ . На вулиці – ані душі . Він зіщулився від холоду й завів авто . Час повертатися додому . Несподіваний стук у вікно – він здригнувся . Опустив промерзле скло , здивовано кліпнув . Посеред сніжинок , що плавно зависли в повітрі , стояв китаєць . І усміхався . Умостившись на заднє сидіння , нічний гість попросив відвезти його у центр . « Відвезу , а потім – спати » , – – повідомив сам собі подумки . Вогні центральної вулиці обіймали місто м’яким світлом . На прощання китаєць загадково промовив : « Магія » . І зник . Натомість ожив пейджер . Просять подати таксі до ресторану « Felicidad » . « Поїду , але потім – точно відпочивати » . Із ресторану граційно випурхнула дівчина і ... наповнила салон його автомобіля щастям ! Магія спрацювала . АКВАРІУМ Олена заїхала на Пташиний ринок , аби купити подрузі акваріум . А коли поверталася до автівки , почула десь збоку різке : « Собаку купи ! » . Здивовано озирнувшись , вона побачила чоловіка середніх літ . І незграбне цуценя . Мимоволі всміхнулася , підійшла ближче , щоби погладити кумедного песика . Поставила акваріум збоку . « А скільки ж просите ? » – поцікавилася . « Сто доларів , – відрубав чоловік і погрозливо буркнув : – Бери ! А то я його на місці приб’ю ! » І тієї ж миті розмашисто вдарив собача ногою . Те пронизливо заскавуліло , а вона вже діставала гаманець . Схопила цуценя на руки , міцно притисла до себе . Згодом її авто зникло . Чоловік рахував гроші , а на тротуарі стояв забутий нею акваріум . МАЛЕНЬКИЙ ВСЕСВІТ Наллю собі в чашку трохи неба . Зроблю ковточок . І сяду тихо в саду плести вінок із ромашок – білих , ніжних . Я не чіпатиму пелюсток їхніх і « любить-чи-не-любить » не ворожитиму до ранку . Бо знатиму , що любить , просто знатиму . І ноти вітру я тихенько проспіваю – від радості . І всміхнуся сонечку – від щастя . І загадково світ довкола мене ще дужче барвами заграє ! І заглядатиме мені у вічі . І таємницю нашу , народжену з любові , вгадуватиме . А я відчую за плечима легкі крила й тихенько прислухатимусь до себе . До дива-дивного , що у мені зроста . Є я і він , і наш маленький всесвіт , дарований нам небом . ДЯДЕЧКО ВІТЕР Дядечко Вітер – називали його сусідські діти . А він дарував їм кольорові вітрячки , солодких півників на паличці й учив розмовляти з голубами . Він жив високо-високо , аж під небом , і , аби завітати до нього в гості , треба було подолати вісімнадцять щаблів дерев’яних східців . У його піднебесній оселі було цікаво : навколо висіли срібні дзвоники , а неземної краси білосніжні й попелясті голуби ніжно туркотіли на вушко , розповідали секрети цукрових хмар . Діти завжди приходили з крихтами хліба , і птахи зліталися з-попід стелі просто їм на долоні , а іноді також сідали їм на плечі й навіть голови ! Тоді дядечко Вітер сміявся , а діти були щасливі .