Незважаючи на літню спеку , тут чомусь усі чоловіки ходили в шинелях , киреях , довгих свитах чи навіть у кожушанках .

Вони спідлоба дивилися на запорошених стрільців , що йшли та йшли нескінченною колоною , похилившись під вагою наплічників , їхній одяг був сірий від куряви , запилюжені лиця заливав брудними патьоками піт .

Услід за піхотою їхали гармаші , що сиділи на лафетах і тряслися на вибоїнах разом із гарматами , запряженими у дві пари коней .

Колеса залишали на дорозі глибокі колії ; товстелезні дула із чорними жерлами , темно-бурі сталеві щити , подзьобані кулями та осколками , наче віспою , не радували селян .

Над тинами звисали кетяги стиглих вишень , кожен стрілець тягнувся до них очима ( Миронові здавалося , що всередині у нього все вигоріло ) , але ніхто не зірвав і ягідки .

Вони , галичани , краще за тих дядьків у шинелях знали , що таке приватна власність .

Вони були найдисциплінованішою армією у світі .

Наймолодшою і найдисциплінованішою .

Пройшовши сотні верст Великою Україною , вони не реквізували жодної крихти хліба , а коли настали жнива , пішли між боями по людях допомагати збирати врожай за п’ятий сніп .

Були навіть жнивні сотні .

Тоді всі й побачили , хто такі галичани , яка їхня мова й честь .

— Куди йдете ? — часом питали їх люди .

І відповідь завжди була одна :

— Ідемо на Львів через Київ .

Усі , хто мав очі , побачили , а батько Шуліка таки зліз по драбині з неба , якщо назвав їх австріяками , і це був не жарт — почути таке від отамана , з яким разом іти до бою .

Тут саме вчасно було послати Шуліку до дідька , але курінний Станімір мав наказ і до того ж він був найдисциплінованішим сотником найдисциплінованішої армії .

Тому пояснив якомога стриманіше :

— Ми не австріяки , пане отамане .

Ми галичани .

Старшини Галицької армії .

— Знаю , — сказав Шуліка . — Але порядки у вас , як у тих австріяк .

Після бою ви не дозволяєте ділити ясир .

— Який ясир ?

— Ну , здобич , — не змигнувши оком , пояснив Шуліка . — Повинна ж козачня чимось поживитися після бою ?

Інакше який інтерес підставляти лоби під кулі ?
Станімір не знав , що на те відповісти , його вже « шляк трафляв » од такої гутірки , та , опанувавши себе , він різко підвищив голос :

— Я прийшов до вас не торгуватися !

— А я вам нічого й не продаю , — сердито відповів Шуліка . — Ідіть звідки прийшли !

Поки я добрий .

Була ще одна слушна нагода розвернутися й піти , однак коса вже наскочила на камінь .

Сотник Станімір ураз виструнчився у військову поставу й суворим командирським голосом сказав , що відмова від виконання наказу карається за всіма законами воєнного часу , тому він , отаман Шуліка , постане перед польовим судом .
Шуліка напружився , переварюючи сотникову погрозу , а потім заревів на всю горлянку :

— Полковники , до мене !

В одну мить біля них опинилося кілька бойовиків із його ватаги , аж дивно було , як вони хутко покидали мішки й мовби проскочили крізь мур цукроварні .

Курки зведені , револьвери відбезпечені , тільки наказуй , батьку .
Станімір із Гірняком теж потяглися до кобур , але тут Шуліка й собі прибрав військову позу , витягся , розправив плечі , розпушив вуса й сказав отаманським голосом :

— Панове полковники !

Прийшов наказ од найвищого командування вдарити на большевиків разом з галичанами .

Як ви , полковники , на це дивитеся ?

— Як скажеш , батьку ! — хором відповіли « полковники » .

— А яка ваша воля ? — спитав уже теплішим голосом Шуліка .

— Наших голів багато , а твоя , батьку , одна розумніша ! — знов гуртом в один голос проказали « полковники » . — Накажеш іти , то й підемо !

Хіба нам що ?

— На тому й порішили ! — Шуліка вдоволено подивився на Станіміра . — Я виставляю дві сотні козаків .

Коли виступаємо ?

Загін Шуліки вчасно подовжив праве крило їхнього куреня , й вони пішли в наступ бравурно й злагоджено , хоча ворог ще здалеку привітав їх спершу гарматним , а потім щільним кулеметним вогнем .

Галичани довший час не відстрілювалися , заощаджуючи набої , яких їм постійно бракувало , але без передиху просувалися вперед короткими та швидкими скоками .

Зате праворуч од них стрілянина не вщухала ані на мить , повстанці Шуліки палили з усього , що тільки може стріляти , смалили з рушниць , револьверів , скорострілів , поручник Гірняк лишень дивувався , звідкіль у них стільки припасів , і , наслухаючи довжелезні кулеметні черги , думав , що тяга ніякого « шварцльозе » такого вогню не витримає .

Безладна , але гучна й напориста пальба справляла враження і на ворога , бо невдовзі галичани перейшли покинуті червоними окопи , за якими була ще одна лінія оборони .

І раптом праворуч настала тиша .

Там усе якось ураз заніміло , не чутно було ні стрілу , ні крику , ні звуку .

Щоб довідатися , що це за партизанська хитрість , сотник Станімір послав туди стежу на чолі з поручником Гірняком , але той не знайшов від повстанців і сліду .

Загін отамана Шуліки здимів , оголивши праве крило , і його довелося латати , розріджуючи впорядковані лави .

На щастя , спротив червоних ослаб , і вранці галичани зайшли у Жмеринку , до якої з іншого боку вступила повстанська дивізія Юрка Тютюнника .

Найбільший рух був на залізничному двірці , де застрягло кілька червоних ешелонів з військовим майном та провізією .

Сюди збіглося все живе й у дикому шарварку вирувало , горлало , сварилося , погрожувало , бо як тут загнуздаєш нерви , коли перед тобою повнісінькі вагони добра , де сіль , набої , взуття , одяг , сідла й навіть російські польові мапи , яких так бракувало галицьким старшинам .

Біля ешелонів , куди вони підоспіли раніше , виставили охорону , а там , де порядкували повстанці , дійшло до сутичок , біля вагона з чобітьми та шкірою навіть зчинилася стрілянина .

— Назад !

Розійдись !!! — пролунала команда , за якою теж гримнуло кілька револьверних пострілів .

Коли натовп розбігся , Мирон побачив , що на пероні лежить чоловік у темно-червоному жупані , щось підштовхнуло його ближче , і Мирон упізнав отамана Шуліку .

Той лежав горілиць ще живий , мабуть , поцілили в спину , бо не видно було ні рани , ні крові , тільки передсмертна блідість уже залила його обличчя .
Мирон нахилився над пораненим , і батько Шуліка його впізнав .

— Пробач , галичанин , — сказав він . — У нас скінчилися патрони .

Голова його впала набік , наче отаман Шуліка заснув .