Кажуть , що долю свою конем не об’їдеш .

Правду кажуть .

А от домовитися з нею можна .

Чи , принаймні , спробувати .

Ось тобі історія найперша , історія невигадана .

Чому невигадана ?

Бо все вже колись відбувалося , а якщо і не відбувалося , то обов’язково відбудеться , коли воно долею визначене …

Жила собі на світі білому молода вдовичка з сином .

Жили не тужили .

Прикростей людям не робили , працею щоденною заробляли на хліб насущний .

Вдовою стала жінка рано .

Ще й не знала про те , що дитя в собі носить , коли трапилося лихо .

Було літо і була гроза .

Так гримало й блискало , що , здавалося , весь світ перетворився на божевільну свічку , яка не лишень горіла , а боляче билася іскрами .

Сполоханий грозою кінь поніс чоловіка на собі .

Не втримався той , упав з коня та розбився .

По-справжньому кохала жінка свого чоловіка , й іншого ані у своє життя , ані у своє ліжко прийняти так і не змогла .

Уже й звикла до свого самотнього животіння .

Та й , зрештою , не таким і самотнім воно здавалося .

Синочок , навіть з вигляду , так нагадував коханого .

Йшов час .

І коли малому мало сповнитися одинадцять літ , зачали жінку мучити недобрі сни .

Начебто приходить до неї в гості сама Доля та вимагає віддати те , що по праву належить їй .

Віддати сина , якого начебто рід жінки заборгував Долі .

( О , звісно , просто так у світі білому нічого не відбувається , особливо в історіях , що переповідають Мавки . )

Згадала удовичка стару небилицю , яка передавалася з вуст в уста в родині .

Говорили , що колись її прапрапрадід , тоді найбідніший у селі чоловік , не витримав лихого злидарства та й пішов на відчайдушний крок .

Ні-ні , не продавав він душу дідьку , хитрий був чолов’яга , вирішив перемудрити саму Долю .

Прийшов до неї , чи то , точніше сказати , прикликав її до себе .

Авжеж , не дивуйся , бо Долю можна прикликати , якщо знаєш спосіб .

Він знав .

Тож попросив чоловік у Долі щедрого , не злиденного , безбідного життя .

Бо ж скільки можна – і дід був злидарем , і батько , і діти його будуть … Хтось рід колись тими злиднями прокляв , і що не робили , і як відчайдушно не працювали жінки й чоловіки родини – усе прахом .

Прокляття і не збиралося відступати .

Але ніколи ніщо просто так не дається .

І запитала Доля чоловіка , що вона з того матиме .

Який для неї зиск прокляття знімати ?

О , хитрим був чоловік , дарма що бідний .

Багатий на злидні , але й на розум багатий .

І пообіцяв Долі на відкуп живу одинадцятирічну душу , яка народжена буде від мертвого , тобто рідну кров свою .

На диво , швидко Доля погодилася , хоча обіцянка направду здавалася геть дивакуватою .

Але Доля на те і Доля , щоб бачити те , що заховано і від очей , і від бажань , і від сподівань наших .

Обіцянку скріпили кров’ю , свідками стали місяць уповні , зірки в небі , вольний вітер та пані Смерть .

Що тут скажеш ?

Чоловік був упевнений , що чинить правильно : бо хіба можна від мертвого народити ?

А бач , ніколи не знаєш напевне , як воно поверне .

У сни до жінки все частіше приходила Доля та нагадувала про виконання обіцянки .

Що мала робити вдовичка ?

Незабаром її синочку виповниться одинадцять і за ним прийдуть – чи то Доля , чи то сама Смерть .

Та чим завинила дитина ?

Чому саме її син ?

Ох , як вона боялася і чекала того одинадцятого синового дня народження .

А синок вдався нівроку – просто золото : синьоокий , білявий , говорив , наче перлами сипав .

Не на його вік мудра дитина .

А ще синочок удовин любив малювати .

Намалює голуба на білій стіні хати , то той як справжній , аж , здається , що от-от махне крилятами та полетить .

І до роботи беручкий .

І стіл сам змайструвати може , і ворота полагодити .

Та хіба свою долю конем об’їдеш ?

Хіба об’їдеш ?

Хоча можна спробувати .

Впала на землю ніч .

Синочок уже давно спав .

А вдовичка не вкладалася , бо чекала на кликану гостю до себе в хату .

Бо вона також уміла прикликати Долю .

Прикликала .

І та обіцялася прийти і таки обіцянку стримала .

Постукала Доля в сінешні двері .

Її впустили , запросили заходити .

Зайшла .

Стояла в порозі – висока , ставна , сумно посміхалася майже прозорими очима , перебираючи в руках довгу хустину , геть усю в’язану-перев’язану вузликами .

Хустина мерехтіла у її руках красними маками та синіми волошками .

Вузлики теж мали барви .

Чорна нитка , червона нитка , біла , жовта , рожева , синя .