Дивно влаштоване Семисвіття ... Нічого Волошко так не боявся , як того , що мати взнає , що то він їй Лельник на пшик спустив . Коли б не той страх , хіба б він рвонув із отим собацюрою Семарглом ?! Хоча , хто його знає , може , і рвонув би , а може , й ... ні . І не був би тепер тілом змієвич . А може , і був би ... І що дивно , матері оте все наче й невтямки . Лельник свій , дякувати батькові , що відразу повіз дівок до Лади , довела до пуття і тепер порається собі , наче й не було нічого . Та й навколо Милави втихло , як тільки Чаруня привезла дівку від Зимни-пупорізки з червоною , як у Малка після горівки , пикою та цілою торбою всіляких збаночків із мастилом , аби з того червоного вигоріло на красне . Хіба дівки знов товчуться під Милавиною хатою , випрошуючи й собі якої мазюкалки на прищі та веснянки . А мати порається та порається . Наче й не змієвич він тепер , наче й не знає , скільки всього переколотилося через нього за той малий кавалок часу . Волошко сидить на призьбі , тихо жує перепічку й думає собі : « Дурно Вродка каже , що мати все чує . Диви , скільки ми всього понавиробляли , а їй хоч би що ! Хіба б вона ото так спокійно ті борщі варила , коли б знала , де ми моталися поза її чуттям ?! » А Врода й сама не знає , що думати . Як же вона боялася , що мати взнає , що вона Волошка-дурня не встерегла ! Як боялася ! З того переляку самого Чорнобога задурила ! І що ? Мати наче й не чує , що з того Волошка вимісилося поза її спиною ! Наче не чує , кого її берегинька мала осилила , поки вона з чужими дівками возилася !.. Мати , як ошпарена , бігала Стрибожем , даючи всьому лад , і Врода мусить не відставати : то розсаду розносила , то миски мила , то кашу затовкувала , то чиїхось пуцьвірінків чучукала ... Крутилася як та муха в окропі та все не могла втямити : « Невже таки мати не вчула ?! Невже вони і її чуття обійшли , як того Гадючого царя ?! » А Вабка теж крутилася дзиґою . Уже разів двадцять обернулася перед Лютом то в той бік , то в інший , метляючи над споришами новою спідницею , що мати їй за котюгу подарувала . І реготала на всі груди аж до сліз , аби геть виреготати з себе той страх , що затис був її серце , як той Волошко зник . Як же вона злякалася , що з ним щось таке стане , чому вона ради не дасть ! А таки не стало ! Таки була в неї рада на кожну його дур ! Бо вона не якась берегинька-колохатипхайка ! Вона лярва ! І то така лярва , що , може , і Вражеву дочку колись перетанцює , як божі не зрадять ! І добре , що й Волошко тепер як вона — тілом змієвич . Таки вони до пари !.. А Лют нічого не боявся . Бо чого йому боятися , як божі далеко , а людям він якось раду дасть , бо до цього дня давав , то чого має бути інакше ... Диви-оно , які всі хитрі — і Вабка , і Вродка . А що вони втнули б , коли б не він коло них ?! Так би й пишалася та Милава Стрибожем , а у Вродки ніс від сліз бубнявів ... А тепер диви , яка біга — тільки мигтить за нею !.. Вишкварка ... І Будимир нічого не боявся . Хіба себе самого … Але від того спасу не було . Сидів собі коло кузні , витягнувши ноги , й пахкав люлькою , аби ніхто говорити до нього не надумав ... А Гаїна так перетерпілася на тому Лельнику , що нарадуватися не могла , що воно якось минулося . Бо ото відколи вчинила той переступ із тими дітьми , відтоді наче зламала щось , Вищими на неї покладене , усе боялася , що таки піде не так . І як той Лельник ото увірвався на рівному місці , була б здуріла зі страху , що то і є воно — ота кара всій окраїні за її , чуйної , переступ , за її Гаїнине щастя ! Вона так боялася порушити той хиткий лад , що таки настав , коли вони все виправили , що дітей своїх незволених навіть чуттям не торкнулася : є , живі , здорові , при хаті , при роботі , — отже все до Ладу . Гаїна кинулася в буденні клопоти , як дідько у вир , — тільки диміло за нею по всьому Стрибожі ! А що дітей і чоловіка свого вона за тим біганням старалася у душу не взяти , то й не знала про їхню наглу пригоду . Не хотіла нічого знати , поки , божам дякувати , все і так добре ... Будимир знав , що не добре , та мовчав , бо сам був винен . І сам не мав на себе ні ради , ні кари . Тільки й того , що над Красногіркою куріло з його люльки тонкою цівкою аж до самої хмари ... Одна Чаруня пишалася на вигоні , як той індик , уже й не знаючи , кому розказати , що її мала котюгу до хати приманила . Бо таки її Вабка вдалася понад неї ! Таку ніякий Вражий син під себе не підімне ! Така не вродить , як од вітру , перед самим Великим Таном дитя ! Як ця мала лярва у сім літ котюгу до хати приманила , то що буде з неї на третій седмиці !! Та коло її хати сам Дажбог бичком ревти буде ! Див солов’єм заливатиметься , аби тільки вийшла ! Нехай не вона , Чаруня Любчина , то її Вабка буде таки лярвою понад лярви ! Перетанцює у Великім Тані усе Семисвіття і буде ! Чаруня аж забула , що сонце покотилося до ночі , так їй перед очима стояло , як Вабка « перетанцьовує » — тільки чорна грива палахкотить над голими персами , тільки ноги , як два крила у ластівки , над бубнищем летять , землі не чути під ними ... як та Вражева дочка . Раз у житі бачила Чаруня , як танцює змієніжка Лихо . Любас її , син Вражів , що таки втнув лярві дитя , провів якось Чаруню тихцем на край кручі . Славута там лежала внизу як море — тільки сизіло , де мав бути другий берег . Сонце падало їм поза спини , і мілина під кручею аж світилася од того пізнього палкого сонця . І на тім мілкім — не у воді й не на землі — танцювала змієнога Лихо . Божі й Праве ! Як вона танцювала ! Чорне тіло її звивалося кожною дрібною рисочкою і жодна війка не тріпотіла марно . Вона заслоняла собою весь білий світ ! Весь білий світ пропадав поза її високими тугими персами , тонув межи хвилі її смоляного волосся , змився і ник коло її високих , виточених як у тої оленички , ніг ! Весь світ вміщався у її танок ! І оте натомлене за день сонце . І Славута з її тихим глибоким диханням . І хмарка мошви над водою . І туман на тім боці землі . І навіть вона , Чаруня , зі своїм любасом і вже зав’язаною в ній дитиною ... Все дихало й трепетало у тому танці . І нічого кращого в своєму житті Чаруня не бачила . Хіба , може , зведеться ось її Вабка над неї , над Вражу кров батькову , та затанцює так , що й Лихо заплаче від неспромоги ... Її Вабка , Чаруніна ... А поки мусила вертатися на тверду землю та бігти до хати знімати усі коралі , та намисля , та силянки , міняти сорочку на намітку та йти в поле . Бо ще не встигли той плаканий Лельник минути , а вже треба було до роси встигнути на жита . Бо саме на часі просити Діванну , аби дала сили озимому , та ярому , та траві-покосам . А та Діва-іва , або , як її ще звали при храмі , — Дів-панна чи й просто Діванна , була первісткою Диви Світовиди та Дива Чорнобога й терпіти не могла сорочок , а носила лише довгі мережані намітки , що ними обкручувала своє доладне тіло так , аби перса , її гордість і краса , лишалися на виду . Того й танцювати до неї слід було у намітці . Й кожна лярва змалку вчилася викручувати ті ткані гони навколо стану та мусила надбати не лише білих наміток із малими прошвами на голову , а й понавишивати червоних , і чорних , і жовтих , і семибарвних . Бо не одна та Діванна хотіла , аби перед нею танцювали без сорочки . На що вже її брат-двійня Світовид Білобог вдався у матір Диву — сумирний , білотілий та ясноокий , а й той на свято теж сорочки не просив . І Дажбог , і Перун Вергунець , і Чудо-Юдо Окіян , і ... Хіба Рід та ще Мокошині хлопці любили розперізувати грубих стегнистих молодух із картатих запасок , аби задерти їм на вуха вишивані сорочки ... але про танці тоді не йшлося ... Білобог брався за всяку справу й чи не з малого цілісінький день товкся межи людей , помагаючи при всякій нагоді . Мав золоті руки й одне що терпіти не міг , то всяке ледащо та недбальство . Зрештою , мати , що на її руках був із волі Ма весь світ видимий , поставила Світовида дивитися за білим днем і всіма людськими клопотами при тому . А Діванна вдалася у Дива — смугла , гінка , гривата та норовлива . Нічого вона так не любила , як чорною кобилицею нестися крізь ніч , лишаючи по собі срібні роси та враз розбуяле зело ... А ще любила тан . І жодна повітруля чи віла , жодна божа чи дужа не втнули б того , що могла витанцювати Діванна-срібноніжка . Може , тому їй несли дари лярви по всім Семисвітті і кожна мріяла хоч би раз на віку побачити , як танцює на веселці Діванна , прикрита хіба своєю красою . До чоловіків Діва-іва шани не мала , тому ярину засівати починали не матері навіть , а найзагонистіші баби у кожнім роді . Набирали повні пелени зерна аж так , щоб світити проти світу не лише литками , а й вибіленими за Зимовію стегнами та зарошеними вінками , випускали з пазух груди , розпускали коси і , ступаючи босими ногами по сирій землі , сіяли зерно . А вже чоловіки додивлялися , щоб жоден слід позад них не лишився не заскородженим , не прикритим . Бо багато біди можна було наробити , коли б хто той свіжий слід зумів вихопити з нового поля . Але нині йшлося не на сівбу , а на зав’язь . Під вечір , як уже роса сіла на зелені , а ніч ще не надійшла , по всіх полях посходилися люди з вечерею на тканих червоно рушниках . Найзагонистіші з родів молодиці винесли посеред загального поля по вінця повні горівкою дощові дійниці , що мали , як Дива та Жива , по чотири цицьки на кожен бік світу . Оту горівку , казали , вигадали божі , аби всі малі без розбору могли відчути себе хоч на якийсь час по-божому вільно , радісно та спокійно . Дива дала зерна та хмелю , Додола — води , а Сварга зі Стригою , пропустивши те все крізь Рарогів дух , зробили горівку . Вона була прозора як вода , палка та горюча як вогонь і п’янка як небесний вітер . Не суриця , звісно . Але й пити було вільно всім , а не тільки тим , що вже здужали стати на шляхи божів .