Гоголь інтертекстуальний Найзагадковіший письменник Гоголь , на перший погляд , зовсім відкритий . Він дає читачеві ключі до власних глибин . Альфою й омегою його філософії є Нагірна проповідь Христа , і від неї він не відходить ні в листуванні , ні в художніх творах . Тексти Святого Письма і святих отців постійно наявні в його творах прямо або у трансформованому вигляді . Чужі сюжети він подає як свої , наче не помічаючи того . Про це охоче говорять . Однак неохоче аналізують . Предмет дуже відчутний , але невловимий . По суті , магія його імені в « надтекстуальності » , інтертекстуальності , в загадковості усмішки , яку спрощено називають сатиричною . Читаєш текст , а він такий простий , мовби написаний одразу . А що ж тоді Гоголь переписував багато разів і що спалював ? Тільки у часовому віддаленні починаєш розуміти , що за текстом щось стояло й досі стоїть , як загадка . А то й прояснюється через століття . М . Бердяєв придивився пильніше до Хлєстакова й розпізнав його в начальникові большевицького департаменту ( а він мав нагоду все те бачити зблизька ) . А капітан Копєйкін не виходить на сцену , але й не зникає . Хтось пожартував , що то саме він стріляв у « товариша Брєжнєва » ... А Ноздрьов був і є всюдисущий , і « ім’я йому легіон » ... « Ревізор » – це зразок інтертекстуальності . Усі спроби аналізувати його сюжет і образи нічого не вияснюють . Зате він з’являється на сцені театрів різних країн як впізнаваний міраж і викликає жваву реакцію ... Скрізь віднаходять його слід ... Сюжет « Ревізора » мандрівний , бо використаний Квіткою-Основ’яненком ще на вісім років раніше і читаний багатьма у рукописі . Чи знав про це Гоголь ? Сергій Аксаков запитував Гоголя , чи читав він комедію Квітки-Основ’яненка « Приезжий из столицы , или Суматоха в уездном городе » . Гоголь відповів , що « чув про неї , але не читав » . Коли з’явилася публікація п’єси Гоголя « Ревізор » , Квітка скликав своїх приятелів у Харкові , і вони прочитали « Приезжего из столицы » , потім – « Ревізора » . Гості в один голос заговорили , що Гоголь скористався сюжетом Квітки . Але сам Квітка не хотів , щоб писали , « мовбито в мене через комедію є якесь суперництво з Гоголем » . Як людина талановита , Квітка , очевидно , розумів , що в Гоголя « все так , та трішечки не так » . І це невловиме « трішечки » не в сюжеті , а у фантасмагоричному образі Хлєстакова , який у натхненній брехні перевершив самого себе й вийшов за часові межі . Хлєстакова можна цитувати , але не можна логічно охарактеризувати його чортівськи натхненної лжі , яка не має жодних бар’єрів і проникає в життя , не захищене від аґресивного нахабства ! Большевицька епоха дала Хлєстакову нове дихання й по суті відвела йому головну роль у боротьбі за перемогу комунізму . Тут він уже не герой моменту , а герой епохи . * * * « Гоголь увесь зашифрований » , – сказав мені в Сибіру один геолог . Я пробував допитатися , що він має на увазі , але другої зустрічі не сталося . Мабуть , його викликали й допитували про нашу розмову . Чоловік був переконаний , що Гоголь не вмішувався в рамки цензури й основні свої ідеї приховував у підтексті й алюзіях . Якщо в XIX сторіччі треба було приховувати суть розмови , то хіба в XX було набагато краще ? Ось візьмімо назву : поема « Мертві душі » . Після цензурних митарств твір вийшов під назвою : « Пригоди Чичикова , або Мертві душі » . Хіба це те саме ? « Мертві душі » тривожать , а « пригоди Чичикова » розважають . Довелося погодитися з цензурною поправкою , в якій вуалювалася багатозначність . В інтертекстуальній перспективі розгортається порожнеча між позицією автора , перед яким з’являється карета Чичикова , і візитами до власників мертвих душ . Ця віддаль така ж значна , як між Гулівером і ліліпутами . І виповнюється вона сміхом крізь сльози ... Для автора душа є мірою людської висоти , а для існувателів – предметом дрібного хитрого шахрайства . До речі , для « совка » ця віддаль скорочувалася : він не знав висоти душі , тому для нього смішні лише манери чичикових і собакевичів , тобто зовнішній бік , фабула . Відомо , що Гоголь , вражений надто драматичним сприйняттям першого варіянта твору , змінив тональність і показав своїх героїв більш схожими на людей . Але яких людей ? Першу візиту Чичиков наносить незвичайному поміщикові . Манілов більше схожий на сановника . Академік Д . С . Ліхачов у своєму дослідженні гоголівських типів пише : Коли згадати , що Манілов жартома призначив свого сина посланцем , а для себе й Чичикова мріяв про піднесення до генералів , то набуває певного значення і той факт , що сам Микола І дуже любив жартома призначати себе й людей свого оточення в різні чини й відомства ... Не можна не звернути уваги й на те , що Манілов пригощає Чичикова , пропонуючи йому , « за російським звичаєм » , щі . « Російський звичай » був модним при дворі царя . І далі : « Манілов де в чому нагадував Миколу . Манілов був “ чоловіком примітним ” , “ він усміхався звабливо , був русявим , з голубими очима ” » . Д . С . Ліхачов застерігає від надто прямолінійних висновків щодо прототипу Манілова й нагадує , що маніловщина – явище ширше за Манілова . Адже наведені паралелі дуже багато говорять про Першого поміщика , його оточення і про зухвальство тоді ще молодого Гоголя . Алюзії схоплювалися сучасниками , але ніхто не посмів би на таку тему говорити вголос . Найдальше заходить Гоголь « у глибину » Росії , створюючи образ Ноздрьова . Про це вже говорили сучасники вголос у гурті Тютчева , що в Гоголя « немає жодного хохла такого підлого , як Ноздрьов ... » . Справді , візит до Коробочки – швидше гумористична сторінка , тоді як Ноздрьов – постать стратегічна . Його нахабство не знає ні правових , ні моральних меж . Він нав’язує свою « дружбу » , він не дотримується правил гри навіть у грі в шашки і при тому змушує партнера грати з ним ... Прообраз « силування до миру » ... Фантасмагорична гоголівська тройка – « лише борода й рукавиці , і сидить чортзна на чому ... » . « І , сахаючись , дають їй дорогу інші народи й держави ... » . Ця тройка подобалася ноздрьовим , бо вони примірювали її до себе . А насправді те історичне страховисько – чи не наймасштабніша метафора в російській літературі . Це підмітили ще сучасники , починаючи від Достоєвського , і зважували , хто ж запряжений у тій кареті і хто поганяє ... У XX столітті « тройка » стала візитівкою Росії , зображеною на експортних сигаретах , й окрасою шкільних підручників із літератури . Саме поєднання двох метафор – « мертвих душ » і « тройки » – жахає . Інтертекст виносить « тройку » на дороги й орбіти XX сторіччя , а « мертві душі » не тільки не ожили , а навпаки , узаконилися у своїй непричетності до духовної сфери на рівні філософії та ідеології . Цей уривок із останнього розділу книги « Вибрані місця » дає образ світу радше через сто років . Мабуть , сучасники Гоголя , за винятком хіба що Шевченка , ще так гостро не відчували й не переживали глуму сатани над Божим світом . Та й газетний листок ще не називався « Правдою » , обов’язковою для всіх . Коли « мертві душі » оформилися в « народні маси » й озброїлися войовничими гаслами , тоді вже довелося говорити : « світ це бачить » , апелюючи до західного світу . У нас уже не було « світу » , який бачить і чує . Говорили тільки « духи темряви » і слухали власне відлуння . І найбільше говорили про « російську тройку » , узброєну гаслами . І досі вони – в тому самому діапазоні , в колі давніх стереотипів ... У « Мертвих душах » інтертекстуальність як залучення євангельських віконець у безпросвітність банальності , зацикленої на матеріяльному , побутовому , спостерігається в кожному розділі . Але особливо проглядається вихід автора за межі субстанційного життя : його герої виходять на ширший простір , як ніс майора Ковальова , що ходив сам по собі .