Увечері Вероніка не вийшла до Кіри , щоб не сердити матір .

Дівчина бачила , як мати зачинила вхідні двері і ключ забрала із собою .
Вероніці не спалося .

У голову лізли всякі думки .

Вона то беззастережно вірила Захару , то сумніви починали хробаком точити душу .

І раптом її осяяла думка .

Сьогодні в них немає побачення .

А що , як піти перевірити , чи на місці його « мерседес » ?

Двері замкнені , але навстіж відчинене вікно .
Вероніка по-котячому тихо встала , накинула халатик і в кімнатних пантофлях вислизнула у вікно .

На вулиці було тихо й свіжо .

Берізка завмерла в дрімоті , і нерухоме повітря не тривожило її листя .

За звичкою Вероніка торкнулася рукою стовбура й майже побігла знайомою стежкою .

Віддихавшись , Вероніка підійшла до паркана , де вони з Кірою вперше побачили Захара .

Вона зробила крок уперед – і роса на траві обпекла їй ноги .

Автомобіля Захара на звичайному місці не було .

Щось підказало Вероніці , що треба сходити до річки .

Навіть не знаючи навіщо , дівчина побігла вузькою доріжкою .

Ще здалеку вона почула голоси .
Вероніка тихо йшла вперед .

Сміх на якийсь час стих , і вона вже була заспокоїлася , аж раптом різко зупинилася за кущами терну .

Там , на березі річки , горіло багаття .
Вероніці треба було пройти ще трохи , щоб розгледіти двох людей біля вогню .

Серце шалено калатало в грудях , поки вона зробила кілька кроків і визирнула з за дерева .

Там сиділи двоє : її Захар і Люська .

На них були тільки плавки .
Захар зняв із шампура шматочок м’яса і поклав у відкритий рот своєї подруги .
Вероніка стояла приголомшена .

В одну мить її казковий світ , наповнений любов’ю , розвалився , утворивши величезну прірву між нею й Захаром .

Раптово нахлинули сльози та застелили очі , розмиваючи фігури , які зімкнулися в одне ціле на піску , прямо біля багаття , на її із Захаром місці .

Кусаючи від образи губи , Вероніка побігла додому .

І тільки опинившись у ліжку , дала волю сльозам .

До ранку Вероніка почувалася не тільки приниженою , а й спустошеною .

Її чисту любов розтоптали ногами , змішали з брудом , залишивши на душі розчарування та нудьгу .

Але їй вдалося вимкнути емоції і включити холодний розум .
Вероніка знала , що ніколи більше не побачить Захара , а якщо зустріне , то навіть не заговорить із ним .

Розділ 7

Зі шрамом на душі та джинсовими штаньми , захованими на самому дні важучої валізи , виїжджала Вероніка до міста на вступні іспити .
Захара вона більше не бачила і всіляко уникала зустрічі з ним .

Було відчуття , ніби їй плюнули в душу , але у Вероніки вистачило розуму не затаїти зла на всю сильну половину людства .

Постраждавши кілька днів , вона зробила контрольну ревізію у своїй душі .
Вероніка відсіяла брехню його слів , удавання , обман і зраду , залишивши собі теплі спогади .

Вона зрозуміла , що ніколи не забуде , та й нема чого стирати з пам’яті їхнє знайомство , потім перше побачення біля річки й зустрічі .

Яким прекрасним і різнобарвним тоді був для неї весь світ !

І як яскраво горіли на небі зірки в той день , коли вона стала жінкою й випробувала новий , незнайомий смак любові !
Захар був її першою й справжньою любов’ю , першим чоловіком , тому , хай там як , вона його ніколи не забуде .

Отже , вона зробила правильно , відкинувши сміття й залишивши в пам’яті тільки приємні спогади .

А як інакше ?

Можливо , її теплі почуття першого кохання рознесуть натовпи людей по вулицях нетямущого міста , вони розсіються серед багатоповерхівок , крамниць , театрів і новобудов та назавжди розчиняться в гуркоті заводів ?
Вероніка прийшла рано вранці на автобусну зупинку з Кірою та Данилом .

Усіх їх вийшли провести батьки .

Стоячи біля важких валіз , Вероніка кинула прощальний погляд на рідне село .

Унизу , понад річкою , тяглися хати , що потопали в зелені садів .

Здалеку будинки нагадували розірване намисто , коли намистинки-хатки розсипалися півкільцем уздовж пишної зелені біля річки .

Жовтоголові соняшники на полі , яке пролягло від села до зупинки , повернули свої цікаві голівки в бік Вероніки й застигли в одній позі , наче не розуміючи , навіщо вона покидає цей райський куточок .

Раніше Вероніці здавалося , що вона буде їхати до міста з радістю .

Та тепер її охопила непереборна туга .

Вона не могла уявити , як буде жити без річки , у якій вода така прозора , що можна бачити на дні пісок і дрібні відшліфовані водою камінці .

А як обходитися без саду біля будинку , без старої яблуні з кострубатими гілками руками , без улюблениці берізки ?

І як буде мамі тужливо самій у будинку зимовими вечорами !
Вероніка тільки зараз відчула на собі , як важко розлучатися з тим , що таке любе серцю .

Розлучатися назавжди .

Вона ніколи не повернеться жити у своє село .

Їй доведеться стати хамелеоном , щоб швидко адаптуватися до гучного , різноголосого , курного міста й попрощатися з дитинством .
Вероніка усвідомила , що в її житті починається новий етап , де не буде поруч мами й ніколи не буде Захара .
Вероніка подивилася на матір .

Вона й не помічала , як та змарніла за останні роки .

Ще зовсім молода , а виглядає старенькою .

Зараз Ксенія Петрівна ледь стримувала сльози , дивлячись на доньку .

Вона часто погладжувала поділ сукні , наче та зім’ята , хоча насправді була ідеально випрасувана .
Вероніка серцем доньки зрозуміла , як важко зараз матері .

Якоїсь миті дівчині захотілося , щоб автобус не прийшов .

Тоді вона схопить важкі валізи й радісно скаже : « Та хай йому грець , тому інституту !

Ходімо , мамо , додому ! »

Але дива не сталося .

Гуркочучи розбитою дорогою й залишаючи за собою хмари дорожнього пилу , підійшов старий « пазик » .
Вероніка поцілувала маму в щоку .

Скільки смутку було у втомлених маминих очах !