Раптом Аліна розуміє — вона в танцкімнаті не одна . У глибині доволі просторого помешкання , за площею , як дві її майстерні , на дивані на тлі вікна вимальовується чиясь тінь . Зрозуміло хтось так набрався , що , очевидно , сидячи заснув . Аліна на телевізорі намацує дистанційку і вимикає музику . — Привіт ! — чує в себе за спиною , якраз із того місця , де видніється темна постать . То голос Кажана . Щось запускає серце в шаленому ритмі , і воно починає стрімкий біг . Хвиля незрозумілих змішаних почуттів накриває її з головою . Вона мовчить , не знаючи , що сказати , побачити його тут Аліна не сподівалася . Чи сподівалася ? Ось , що мав на увазі Данило , говорячи — « тобі не буде нудно » . — Привіт , Алінко ! — линуть повторно слова , на цей раз вона бачить , що людина звелася на ноги і простує до неї . Дівчина наполохано робить кілька кроків у бік дверей . Пляма з освітленого коридору падає на хлопця , який стоїть саме в центрі тієї плями . Кажан ніби трішки змінився . Чи то від світла , чи від тіней , які створює світло , його обличчя здається надто блідим , очі ще темнішими . — Не втікай , будь ласка ! Якщо вирішиш піти — іди , я тебе не затримую . Не маю права . Лишень вислухай ! Можливо , я заслуговую на таке ставлення . Для тебе я — покруч , почвара . Твої слова ! Але я також людина , як і ти , хай наполовину , але — людина . — Дякую тобі за Марту ! — майже пошепки вичавлює із себе Аліна . — Якби не ти , то ... У неї бракує слів , вона не знає , що сказати . Кажан продовжує : — Я запрошую тебе на танець , Алінко ! Хоча б один танець ти можеш мені подарувати ? Аліна ствердно киває головою . Що ж , хоча б за те , що врятував Марту , танець він заслужив . Один танець . Вона потанцює і піде . Він підходить до плеєра , вставляє туди диск і вмикає музику . У стіни квартири вриваються ніжні слова , заплетені в мереживо музики : « Коли до губ твоїх лишається півподиху , коли до губ твоїх лишається півкроку — зіниці твої виткані із подиву , в очах у тебе синьо і широко » . Він підходить до неї , простягає руку , запрошує до танцю . Аліна киває ледь помітно головою . Кладе свою праву руку в його , лівою торкається чоловічого плеча . Ніби легкий вітерець обдає її долоню . Вони стоять у центрі плями від світла , що падає з коридору . Дві тіні посеред світлого острівця . Вона відчуває його запах , ніби зітканий із серпанку тривоги , ніби страх за тим , чого ладен не втримати і що є найдорожчим для тебе . Млість заповзає в кожну клітинку її тіла . Аліна відчуває , як її волосся торкається його губ , як ледь помітно тремтить рука хлопця , ніжно , трішки засильно стискаючи ЇЇ долоню . Мелодія піднімається вгору , кружляючи над головами , слова маревом опускаються на підлогу , на руки , на плечі , застрибують у душу . Що це з нею ? Вирва ? Чорторий , вона виборсатися вже не в силі , відчуває це . Але чи так вона й хоче на ту примарну волю ? З цього полону , такого солодкого полону . Аліна підводить нахилену голову , губи Кажана рухаються в такт пісні : — Зіниці твої виткані із подиву , в очах у тебе синьо і широко . Погляди зустрічаються , і вона вже не в силі відвести свої очі від його очей . Там цілий світ , глибокий , безкрайній , і там сутінки , які затуляють той світ завісою горобиної ночі . З тих очей тече тепло , ллється сяйво . Аліна відчуває , як воно топить кригу , яка вгризлася непорозумінням у її серце . Дерева на її картині , які засипані снігом , дочекались весни . « А чорний птах повік твоїх здіймається і впевненість мою кудись відмає . Неступленим півкроку залишається , півподиху у горлі застрягає » , — шепоче на вухо хлопець . Вони танцюють посеред планети , на якій зовсім не залишилося людей , чи , може , ніколи й не було . Ця планета належить тільки їм . Аліна розмалює її у свої барви . Колір зіниць землі й очей неба . Червона троянда розпускає свої пелюстки : « до губ твоїх лишається півподиху , до губ твоїх лишається півкроку » . Тисячі сонць вибухають яскравим світлом у Всесвіті , це народжуються наднові зірки . Тисячі сонць розкочують брижі по її тілі , котячи дев'ятим валом хвилі чуттєвості до спраглих губ . Терпке бажання вмерти від щастя , несамовите бажання жити вічно і пити до безтями , пити цю воду , живу воду пізнання . Усі застороги відкинуто , всі мости спалено , поля всі перейдено , бо вона на вершині світу , бо та вершина і є коханням . Поцілунок ! Аліна розуміє , що немає більше її і його вже нема . Є тільки він і вона , як одне ціле . Одне . Сходить Сонце . Воно ніби боязко спочатку , невпевнено визирає з-за горизонту . Сходить Сонце . Сидять , притулившись одне до одного , мовчки слухають стукіт сердець . Аліна поклала голову на плече юнака . Він майже не дихає , боїться сполохати того метелика , який у нього на плечі . — Алінко , я тебе кохаю ! — шепочуть губи . — Я кохаю тебе , Алінко ! Кохаю ! З того першого дня і до скону ! І що Сонцю до хмар , дмухне вітровій , зжене хмари , розвіє , розкидає віялом по небі . Сходить Сонце . Кажан стискає Алінину долоню у своїй руці , підбирає промінчики слів , загублені , розсипані у небі , збирає докупи , у жмут : — Я готовий заради тебе на все ! На все , Алінко ! Кохана ! Навіть померти . Готовий зректися того , хто сидить у мені , назавжди . Присягаюсь всім , що є у мене , присягаюсь своїм життям : якщо буде нагода , не замислюючись , зречуся свого дводушництва . Кохання — це Сонце . Народжена нова зірка , наднова . Сонце починає свою впевнену ходу небом . Внизу зелені вишиванки лісів , ланів , різнобарв'я трав , блакить води . Стежками-мережками збігають додолу сонячні промінці , ніжно пестячи ту вишивку , весь білий світ . Я тобі вірю ! — промовляє Аліна . — Я вірю тобі ! Бо Кохання — то Сонце !