У світі є небагато речей , у яких я цілком упевнений .

Одна з них – Богдан Сольчаник , мій колишній студент , не був націоналістом .

Його політичні погляди були десь посередині між центристськими та лівими , припускаю , тяжіли радше до лівих , аніж до центристських .

На мою думку , він ідеально вписувався в цільову авдиторію , для якої Тоні Джадт писав політичний маніфест « Недугує земля » ( « Ill Fares the Land » ) .

Ми з Богданом обговорювали цю книжку , а також книжки Лєшека Колаковського й інших авторів , до яких мали спільну пристрасть .

Але передусім він був дуже милим хлопцем за двадцять , який працював над докторською дисертацією у Варшаві , душею товариства своїх однолітків , із якими ходив у гори , подорожував і сперечався , як змінити якщо не світ , то бодай Україну .

Його застрелив снайпер на Майдані 20 лютого 2014 року .
Богдан був одним зі 108 протестувальників , які загинули під час тих сутичок .

Вони походили звідусіль з України й представляли різні суспільні та вікові групи , мали різні ( або й жодних ) політичні уподобання .

Поміж них були лікар , рок-співак , театральний режисер , архітектор , фахівець із IT , спортсмен , декілька художників та бізнесменів .

Деякі з них узагалі не були українцями : двоє вірменів , двоє білорусів , один грузин .

Російська пропаґанда вбила їх удруге : вона позбавила їх власних ідентичностей , звівши їх до однієї категорії – українські націоналісти , звісна річ , фашисти .

На щастя , на Заході не так аж багато людей ведеться на цей стереотип .

Але значно більше тих , хто вважає , що осердям української політичної кризи є питання ідентичности , конфлікт між « українськими націоналістами » із Західної України та російськомовними українцями Сходу .

Нескладно натрапити на західного експерта , який у коментарях щодо Евромайдану розходиться на тему « двох Україн » або на тему розколу України на кшталт хорватсько-сербського сценарію .

Не те щоби в Україні не було націоналістів або фашистів .

Утім , як зауважив Міхаіл Ходорковський під час візиту до Києва , їх не більше , ніж на вулицях Москви чи Санкт-Петербурґа .

Що ж до розколу України , спадають на думку слова іншої видатної особи , колишнього британського посла : відповідно до законів аеродинаміки джміль не може літати , але він таки літає .

По-перше , Україна як єдина нація не може існувати , але таки існує .

Є декілька підходів до обговорення « парадоксу джмеля » .

Насамперед тема розпаду України не є новою .

Вона сягає часів щонайменше двадцятирічної давнини . 1993 року , під час надзвичайно гострої політичної та економічної кризи в Україні ЦРУ опублікувало прогноз , що Україна прямує до громадянської війни між західною та східною частинами , порівняно з якою війна в Юґославії здаватиметься невинним пікніком .

На щастя , Україна пережила ту кризу .

Як і декілька інших криз згодом , зокрема Помаранчеву революцію 2004 року , що запам’яталася надзвичайною поляризацією та антагонізмом позицій .

Коротко кажучи , Україна колеться , але не розколюється .

Вона виявилася порівняно стабільною політичною спільнотою .

Такого висновку деякі аналітики дійшли на початку 1990-х .

Тоді , втім , їхня позиція здавалася такою сюрреалістичною , що мало хто їм вірив .

Існують , однак , інші докази .

Скажімо , в опитуваннях громадської думки українські соціологи невпинно запитували : « Якби референдум 1 грудня 1991 року про незалежність України відбувався сьогодні , як Ви проголосували б ? » Результати змінюються , проте коливаються у стабільних межах 65 – 75 % .

Єдиним винятком були критичні 1993 – 1994 роки , коли підтримка незалежности впала до 55 % .

Проте навіть тоді це була більшість .

Важливо те , що під час Евромайдану вона знову зросла , сягнувши 83 % – найвищий результат після власне ориґінального референдуму 1 грудня 1991 року ( 91 % ) ! « Путінська партія » в Україні – ті , хто волів би приєднання до Росії , становить 12-в ідсоткову меншість загалом по Україні й коливається від 18 до 25 % на Сході .

Ба більше , якби референдум у Криму в березні 2014 року проводили за інших , вільніших , умов , Кремль точно програв би : частка тих , хто хотів би приєднатися до Росії , становила б 34 % .

Українці можуть не погоджуватися щодо багатьох речей , яких вони хочуть .

Проте є щонайменше дві речі , яких вони не хочуть : аби їхня країна була розколена та залежна .

По-друге , образ « двох Україн » є результатом вибудовування національної ідентичности за мовним критерієм .

Здається , саме в такий спосіб мислить Путін .

На його думку , той факт , що половина України говорить російською , автоматично робить її російською .

Його очікування полягали в тому , що як тільки Крим буде анексовано , Східна Україна із задоволенням наслідуватиме приклад , і російську армію там зустрічатимуть квітами .

Цього не сталося .

Справді , у Харкові , Донецьку й інших великих містах Півдня та Сходу були проросійські демонстрації .

Але їм протистояли численні антивоєнні протести .

Найбільшим із них , напевно , був десятитисячний мітинґ в Одесі .

Випадок Одеси є промовистим з огляду на її символічне місце в російській ментальній географії .
Одеса була однією з найбільших метрополій у Російській ( і радянській ) імперії .

Навряд чи будь-яке інше місто в Україні може похвалитися , що було батьківщиною такої кількости російських письменників , музикантів , науковців та інших відомих особистостей .

Проте Одеса не підтримала Путінових планів .

Місцеві актори , гумористи , музики й інші популярні артисти виклали на YouTube відео , в якому неповторною м’якою одеською вимовою та гумором кажуть Путінові – російською , звісно ж : « Владимир Владимирович , идите домой ! » В іншому відео музиканти грають « Оду радости » Бетговена на знаменитому одеському ринку , Привозі , місці , що його легко впізнають прихильники російської та радянської літератури .

Декілька років тому Алєксандр Ціпко , колишній радник Міхаіла Ґорбачова , попереджав Кремль , що помилково ідентифікувати підтримку української незалежности з україномовним заходом країни .

Російськомовні також мають свої причини її підтримувати .

Їхня підтримка має і прагматичні причини , але й завдячує історичній пам’яті : багато хто пам’ятає , що Москва та Сталін робили з їхніми батьками й батьками їхніх батьків під час голодомору 1932 – 1933 років , від якого найбільше постраждала Східна Україна .
Ціпко розумів , про що пише : це була історія його власної родини , що походить із Одеської области .

Висновок , якого він дійшов : якщо Кремль справді бажає отримати Україну назад , йому слід почати із засудження радянської спадщини .

Проте цього , вочевидь , Кремль не хоче і не може зробити .

І протести на Майдані , і криза в Криму , здається , підтверджують висновок , що його деякі проникливі історики зробили вже давно : головні розбіжності між Україною та Росією полягають не в мові , а в історичній пам’яті й політичній традиції .

Проте навіть це пояснення не допомагає нам зрозуміти , що відбувається в Україні .

Зосереджуючись на ідентичностях , ми ризикуємо не побачити за деревами лісу .

Якби хтось хотів означити одне відчуття , що його в Україні цінують найбільше , то це безпека .

Безліч мешканців Східної України долучалися до проукраїнських мітинґів не тому , що вони були проти Росії , а тому , що вони були проти війни .

Це й не дивно для країни , яка протягом 1914 – 1945 років стала , за означенням Тимоті Снайдера , « кривавими землями » .

Потім , після розпаду Радянського Союзу , були злидні 1990-х .

Вони мали нищівні наслідки для багатьох українців , особливо на промисловому Сході , звівши їхнє життя до виживання .

Коротко кажучи , українці мають серйозні підстави боятися за свою безпеку .

Безпека як цінність має світлий і темний бік .

Вона допомагає тримати країну разом , проте не дає змоги зробити жодного серйозного прориву в здійсненні реформ , таких життєво необхідних для України .

Ба більше , українські еліти використовують її , аби спекулювати на внутрішніх поділах між Заходом та Сходом і тим самим убезпечити свою владу .

І це погані новини .

Добрі новини – протягом минулих 10 – 15 років постали дві нові суспільні групи , які репрезентують інший набір цінностей – цінностей самовираження , а не просто виживання .

Як кажуть теоретики демократичної трансформації , як тільки ви маєте такі групи з таким набором цінностей , країна готова до змін .

Цими групами є новий середній клас та нове покоління , що його в Україні називають « поколінням незалежности » .

Це покоління надто молоде , аби пам’ятати радянські часи або гнітючі обставини початку 1990-х .

Роки формування цих молодих людей припали на порівняно заможні та демократичні « нульові » двохтисячні .

Вони добре освічені ( принаймні формально ) і « на ти » із цифровим світом .

Це друге робить їх еґалітарнішими : важко встановити ієрархію у Фейсбуку або в інших соціяльних мережах .

Їхні цінності мають більше спільного із цінностями їхніх однолітків у Польщі або Словаччині , ніж із цінностями українців старшого покоління .

Їх менш розділяють реґіональні поділи , аніж будь-яку іншу вікову групу .

І , нарешті , дуже важливо , що у цій групі найменше прихильників возз’єднання з Росією ( 5 % ) , а водночас найвища підтримка европейської інтеґрації .

Великою мірою Евромайдан є їхньою революцією – революцією таких молодих людей , як Богдан Сольчаник .

Аби збагнути , що відбувається в Україні , не слід думати лише про Крим , українських націоналістів тощо .

Російсько-українське протистояння є завузьким поглядом .

Щоб зрозуміти Евромайдан , слід передовсім зіставляти його з рухом « Захопи Вол-стрит » , протестами на площі Таксим у Стамбулі та Болотній у Москві , студентськими страйками у Болгарії та заворушеннями у Бразилії .

Вони є частинами одного великого феномену , який інколи важко побачити , проте він може мати більший вплив на новий світовий порядок , аніж Путін .