Той день проминув швидко , нема про що особливо згадати .

По дорозі ми з Лізою говорили про якісь неважливі речі , вона ввічливо підтримувала розмову — та й годі .

До Ямок від Журавки — кілометрів десять , не більше , ми висадили вчительку біля школи , вона махнула рукою на прощання , подякувала і пообіцяла — ми ще зустрінемося .

Аби ж я тільки знав тоді , за яких обставин станеться ця наша зустріч ...

Побачивши , що дільничний привіз із собою ще кількох людей у формі , один із яких до всього — начальник районної міліції , селищний голова , плюгавенький дядько Назар Пилипчук , який постійно вставляв , де треба й де не треба , фразу « пане-товаришу » , спочатку помітно перелякався , потім — просто на наших очах заспокоївся , випнув миршаві груди колесом , обсмикнув на собі піджак .

Близько години Калязін проводив бесіду з ним і з нагально скликаним селищним активом , а потім голова особисто пройшовся з нами від хати до хати .

Ось тільки користі від цього не було : місцеві люди переважно або зиркали на нас спідлоба , відповідаючи короткими рубаними фразами , зводячи все до « не знаю , не бачив , не чув , не читав » , або навпаки — зустрічали , розкривши обійми , намагалися посадити « панів начальників » за стіл .

Тільки кого-кого , а мене точно не обдуриш : губи всміхаються , руки метуть на стіл полумиски та чарки , а очі геть без усміху ; насторожені , чіпкі , відразу видно — показна гостинність , а за нею ховаються і страх , і ненависть .

Завдяки Пилипчукові ми в кількох хатах все ж таки дозволили собі трохи присісти .

Він ще дорогою пояснив : сам знає , де точно можна , де до представників влади справді ставляться нормально і де таке ставлення варто закріпити .

Урятували фронтовий гарт та певний оперативний досвід : до кінця дня вдалося і почастуватися кілька разів , і налагодити певні контакти з тими , кого Пилипчук вважав перевіреними та надійними , і при цьому не дозволити собі зайвого .

До того ж Василь Задура запросив до себе і , як попередив , жінка вже поралася біля печі , не зайти — образа смертельна , то чого б не зайти , раз мужик хороший .

Єдине , що лишалося , — зрозуміти , чи повернемося назад , до Олики , проти ночі .

Тут сам Калязін ухвалив рішення : залишаємося ночувати .

Тільки у Задури нема де , бо хата невелика , дітей двоє , стара мати .

Утім , і це питання селищний голова взявся вирішити : солдата-водія покладе спати до себе , там , у дворі , можна було залишити і « віліс » , а нас із « паном-товаришем » полковником прилаштував на нічліг до вдови , чия хата стояла майже на краю Ямок .

Полковник ще напівжартома запитав , чи не пустять люди поголос про вдову , в якої ночує двоє москалів , на що Пилипчук , так само напівжартома , відповів : так у неї місця багато , в неї часто гості ночують , поголос давно вже йде , тому чуткою більше , пліткою менше ...

У дільничного посиділи добре , на той час Калязін навіть дозволив собі та іншим забути , що він — товариш полковник , цю його манеру я ще з фронту пам’ятаю .

Спочатку селищний голова , без якого вечеря не обійшлася , намагався в нашу розмову вставити свої п’ять копійок .

Потім зрозумів : краще тихенько сидіти й озиватися , коли просять .

Бо нема про що говорити плюгавому плоскостопому дядькові , котрий у сорок першому втік із рідного села разом із червоною армією , а повернувся за нею в сорок четвертому , весь цей час просидівши через свої болячки , справжні чи вигадані — то вже на совісті лікарів — по тилах .

І сиділи б ми ще , бо давно так не вечерялося в гарній компанії , та сам Калязін , глянувши на годинника , сказав : усе , мужики , завтра підйом ранній , ще не всю роботу тут , у Ямках , провели , треба ще зібрати селищний актив та вставити все , що ще не вставлено .

Від цієї обіцянки Пилипчук якось скоцюрбився : видно , недуже йому подобалося , коли приїжджали з району та вставляли все , що треба , туди , куди слід .

Та нічого не поробиш — така його доля .

Коли розходилися — не втримався я , обійнявся з Василем Задурою .

Так уже мені сподобався цей мужик , фронтовик , який не боїться косих поглядів , вбирається в міліцейську форму , служить Радянському Союзу і , як може , охороняє односельців від лісових бандитів .

На відміну від них , дільничний не ховався і , як мені здалося , нікого особливо не боявся .

Мовляв , я в себе вдома , у своїй хаті , а вони хай як хочуть ...

Домовилися , що прийдемо снідати , Задура навіть сам викликався проводити нас до вдови Килини , аби попередити її : гостям дорогим на ранок лише молока , а снідати для них уже готується .

На це Калязін відповів — сам проконтролює , теж обійняв дільничного , правда , не так міцно , як я , — пам’ятав про субординацію навіть у такому стані .

А вже за годину , коли вдова поклала нам на підлозі дві великі перини , дві подушки та вибиті ковдри й залишила відпочивати , я переконався : мій колишній командир і теперішній начальник багато про що пам’ятає .

Бо щойно я задрімав , віддавши тіло подушці з периною , як мене розбудив поштовх у бік .

Спав я в одязі , зняв лише портупею та чоботи , а пістолет поклав поряд , тому й вхопив його , ще не продерши очей .

Хотів запитати , що сталося , та раптом шорстка долоня затулила мені рота .

У ніс вдарив запах тютюну , змішаного з потом , а просто у вухо я почув шепіт :

— Тихо .

Мовчи , ні звуку .

Роби , як я .

Відразу впізнавши голос Калязіна , я не розумів , що відбувається .

Та , звичний до виконання наказів , у тьмі кромішній намотав онучі , взув чоботи й приладнав портупею .

Схоже , полковник поряд робив те саме .

— Тихо , — повторив він із темряви . — Обережно рушай за мною .

Його тінь ковзнула до вікна , я посунув за ним , та мене зупинив шепіт :

— Постіль !

У першу мить не зрозумів , до чого тут постіль , та потім второпав ; рвучко розвернувся , швидко розправив свою ковдру так , наче під нею хтось лежить , і знову повернувся до вікна .
Калязін обережно прочинив його , вужем виповз назовні , обійшов хату кругом і порачкував через двір до копиці сіна під дерев’яним дашком , що тримався на чотирьох міцних жердинах .

Я порачкував слідом , аж от Калязін підхопив легеньку драбину біля копиці , обійшов стіжок з тилу , приставив драбину , спритно заліз нагору , під дах .

Мить — і я вже був біля нього .