3 ... у цьому місті також є чимало потворного й безликого – місто як місто ... ... але кожне місто й село має душу , натхненну життям і вчинками поколінь ... У жодному місті , де я побував ( хоч мандрувати вдавалося не так вже й багато - лише через постійні фінансові проблеми , а не лінощі або нецікавість ) , не бачив таких загадкових сутінків , як у рідному . Мені ці івано-франківські надвечір'я завжди додавали надії . Сутінки ірраціональним способом очищають навколишнє від денної метушні . Вони нагадують людям про їхні втрачені можливості , сигналізують про наші інші сценарії життя , які ми не вибрали через малодушність , натякають , мовляв , ще не пізно , людино , якогось вечора вирішити – й ступити поза межу обридлих стереотипів , що давно проросли на твоїх руках не квітами , а кайданами ... Одного разу відчай вже майже подолав мене . Не допомогла ні подвійна прогулянка навколо озера , ні « дзвінок другу » . Я повертався від свого милого озера спустошеною сомнамбулою . Що ж далі ? Але сутінки виявилися вправним лікарем . Що не лікує залізо , те лікує вогонь , котрий є моєю зодіакальною стихією . Вогні вечірнього міста , миготливі лики незнайомок як лики мадонн та ізольд , якісь притишені таємничі голоси перехожих – усе раптом сповнилося майже біблійним очікуванням дива . І диво таки сталося . Кудись у безвість випаровувався відчай , перетворюючись на спокійну лампадку деміургійного світла , яке живе всередині кожного із нас . Я зустрів приємного своїй душі знайомого – і ми розговорилися , хоч весь час перед тим відчай примушував мене мовчати ... А далі міські вечірні вогні ставали джерелом життя , люди навколо перестали бути функціями . Я раптом відчув свою доконечну потребу приналежності і до цих святих вогнів , і до цих святкових людей , і до цього міста-святилища , яке порятувало мене від нерозумного розпачу . 4 Мені дуже легко бігати на стадіоні , там , де вулиця Ольги Дучимінської ... Можливо , тому , що колись я відвідував її з батьком . Батько їздив зі мною місцями , де витали нетривіальні енергії , принаймні , неспокій людського духу ... Їздив , може , й сам не відаючи , що допомагає мені готуватися до виходу за межі узвичаєного ( який це вихід і чи він загалом відбувся – інша царина ... ) ... Сухенька столітня бабуся-письменниця сказала , що знала Франка , Яцкова , інших письменників . Ми слухали . Батько говорив . Я здебільшого мовчав . Від бабусі віяло матріархальною символікою . Такими були стародавні жриці . Розпад тілесної оболонки не вплинув на вихор її потужної енергії . Мені в якийсь момент здалося , що пані Ольга Дучимінська зараз злетить догори . Вона буде пролітати над цим містом , прощально благословляючи його своєю старечою рукою . Вона буде тихо-тихо сміятися – і її сміх не викликатиме почуття страху . Вона летітиме над Івано-Франківськом , ця сухенька горошина , що тямила голоси великих українців , і ціле місто , заклопотане щоденністю , раптом підведе свої очі до неба – міщани й приїжджі теж захочуть політати – хоч трішки , хоч на хвильку . Уверх ! До бабусі Олі ! До княгині Ольги ! До відламку Великої Матері Ольги Дучимінської , що знай ширяє собі над вільними , нерадянськими небесами рідного міста ... Тато залишився стояти . А я відірвався від землі – й полетів слідом за цією Жінкою , до довгих і світлих коридорів , де перехрещені всі покоління , де за царськими вратами заховалася стежка до іншого виміру ... Звісно , я залишився на місці . Але через багато років , принаймні на її вулиці , я короткочасно скидаю тягар певного віку , намагаючись втілити свою юнацьку мрію . На стадіоні тоді завжди стоїть тиша , навіть , коли поруч хтось розмовляє ... 5 Інколи хочеться вночі йти і йти цим містом . Хочеться розпочати цю ходу від вулиці Івасюка , де я мешкаю – і аж до вул . Сухомлинського , де я колись жив у гуртожитку , вже працюючи , а відтак – до вулиці Коновальця , де я жив в іншому гуртожитку ще студентом . Можливо , це якась внутрішня потреба повертатися до першовитоків перебування в Івано-Франківську . Напевно , це приховане бажання знайти свого міського бога людей , будинків і каналізацій . Це потреба першої правди , ой верше , мій верше , мій зелений верше , десь загубленої за пиятиками та безнадійним індивідуалізмом , відстороненості аж до відчуження , юж мі так не буде , юж мі так не буде , єк ми било вперше . ... може , на цьому шляху через ніч , мені зустрінеться сивий гномик із дитячої казки або голомоза старушенція з неодмінною люлькою в зубах ? І гномик , і старушенція знають , підозрюю , щось дуже важливе . Вони знають те , що я непростимо забув ... Може , якийсь подорожній підкаже новий шлях до себе й інших ? Може , десь на перехресті Гординського і Шевченка я переживу осяяння ? Або раптово спалахне світло ?... Але я не йду , годинами просиджуючи в Інтернеті . Не йду не тому , що маю інтернет-залежність – швидше , ні . Я не йду , бо ще не готовий до такої подорожі . Колись прийде та хвилина – і тоді я вийду .