Як вона пообіцяла собі не з'їжджати з розуму Уся справа в грошах , казала Лєна . Народ без грошей страшний , бо втрачає різноманіття виду . Бідні люди стають злодіями або філософами , третього не дано . Я , наприклад , ніколи не мала грошей , але була надто боягузлива , щоб навчитися красти . Лєнині батьки мали гроші вряди-годи , коли вдавалося щось десь потягнути , а вдавалося це , на жаль , не так часто , бо інші теж не сиділи , склавши руки , і на всіх не вистачало . Країна злодіїв - приговорював Лєнин батько , тягнучи із заводу , який колись виробляв секретні деталі до секретних атомних субмарин , списаний алюмінієвий дріт . « Коли ви вже понажираєтесь » , - приказувала Лєнина мама , виносячи з шоколадної фабрики в пазусі кілограм цукерок « Майська ніч » . Батько завжди пахнув алюмінієм , мама - шоколадом . У поєднанні виходив якийсь дивний неприродний запах нового часу , хоча для Лєни не було ніякого старого часу , був тільки цей . Лєна не знала , що бували й інші часи , але більшість людей навколо ще їх пам'ятали . Дехто за ними сумував , бо там було все чітко і за п'ятирічками , були якісь три продукти в магазинах , були бавовняні труси , була ощадкнижка , на яку складали гроші , і через десять років , коли настане черга , мали купити автомобіль . Тепер же , за нових часів , не було ані продуктів , ані трусів , ані автомобілів . Усі ходили знищені й обдерті , і нові часи нічого доброго не обіцяли , - тільки дітей , які хочуть їсти , і дітей , які не мають що вдягнути . Коли в магазин привозили масло , черга тяглася аж у сусідній район . Лєна пропускала того дня школу , бо масло привезли . Її мама йшла на шоколадну фабрику і поверталась о п'ятій вечора , якраз тоді Лєна , нарешті , доривалася до прилавка . Масла давали 150 грамів . Його їли тиждень по грамульці . Лєна ненавиділа масло і часто казала , що не розуміє , навіщо його придумали . Вона любила м'ясо , могла їсти його тричі на день . Тоді батько казав Лєні : - Он люди в Північній Кореї навіть слова « телятина » не знають . Вичитав це в якихось журналах . Лєна теж не дуже знала , що таке телятина , але , коли тобі кажуть , що комусь десь гірше живеться , стає легше . Слава Богу , що десь комусь гірше , бо тоді тут було би зовсім нестерпно . - Маєте тепер незалежну Україну ! - Лєна часто чула це , стоячи в чергах , і дуже обурювалась . - Ви що , не раді ? - казала вона . - Україна не була незалежною майже три століття . А тепер незалежна ! Ми тішитися повинні . - Із чого ж ти тішишся , дитино ?! Що в черзі днями стоїш ? - Ну , - вже не так упевнено заперечувала Лєна , - це тільки на початку так . А потім ми всі будемо щасливі та багаті . Бо самі собі господарі . « Господарі » відповідали Лєні коротко і ясно : « Стули пельку ! » Хоча таємно плекали ті самі сподівання . Лєна уявляла собі Україну величезним пшеничним полем , поміж пшеницею де-не-де синіють волошки та червоніють польові маки , небо голубе-голубе , сонце яскраве і таке українське-українське . Дівчата у вишитих сорочках і з вінками квітів на голові , діди у гуцульських кептарях грають на дримбах , чоловіки працюють у полі , косять там чи стоять і курять , і всі щасливі та багаті . Другий пункт був особливо важливий , а перший прямо пропорційно залежав від другого і , власне , означав те саме . Усі щасливі й багаті . Щоб якось пережити нові часи , люди почали кудись виїжджати . Хто в Польщу , хоча там , здається , не було нічого ліпшого , хто в Італію ( хоча українці давно поставали італійцями , адже їли самі тільки макарони ) , хто в Португалію - про цю країну Лєна не знала нічого . Її батько теж вирішив виїхати . Вони сиділи з мамою на кухні й після смачної макаронної вечері говорили так : - Їдь ! - казала мама . - Їдь , бо поздихаємо . - Куди я тобі поїду ?! Ну , куди ? - запитував батько . - Їдь в Італію . Он Мирося з моєї роботи поїхала . Надсилає страшні гроші . - Я що тобі , Мирося ? Вона там не руками заробляє . - А чим , по-твоєму ?! Вона фотографії присилала . Живе на віллі у старих чоловіка й жінки . Доглядає за ними і все має . Все ! Її годують , одягають , раз на місяць має вихідний . Зачіску собі зробила , тепер на людину схожа . - То ти і їдь ! Мама мовчала . - В Італію я не поїду , бо там мафія , - врешті вирішив батько . Він постійно дивився італійський серіал « Спрут » про чесного комісара міліції , який бореться сам-один із невмирущою мафією . У тому серіалі так виглядало , що вся країна - мафія , тільки один комісар Катані - чесний . За що і поплатився головою . Його , здається , і в басейн із сірчаною кислотою кидали , і родину вистріляли , а він уперся і все . Чесний був . Тоді його теж пристрелили , і на цьому серіал закінчився . - Я поїду в Америку , - сказав батько . - Америку ? - мама навіть не сміла про неї подумати . - Давай в Америку ! Про Америку взагалі-то окрема історія , але , напевно , всі її знають . Америка - це рай на землі . Там дороги вимощено доларами - бери , набирай , скільки хочеш . Правда , чорних багато , колишніх рабів , на них , коли дивишся , завжди сміятися хочеться , але сміятися не можна , бо застрелять . В Америці взагалі в усіх є пістолети . Діти стріляють у вихователів і вчителів , наприклад , коли ті їм чимось не вгодили . Але всі це терплять , бо краще жити коротко , але з доларами , ніж довго , але без . Далека американська родина Лєниної бабці раз на два роки присилала дерев'яний ящик із хустками й різними солодощами , які , поки ящик плив через океан , встигали зіпсуватися . Але хустки бабця дуже любила і завжди називала їх « американські » . Казала Лєні : « Дитино , подай-но мені з шафи ту американську хустку » .